Пастка на дурнів

— Я бомбардир! — загорлав у відповідь Йоссар’ян. — Я бомбардир. У мене все гаразд. У мене все гаразд.

— Тоді поможи йому, поможи йому, — лементував Жлобс. — Поможи йому, ну ж бо, поможи!

— Кому помогти? Кому помогти?

— Стрільцеві-радистові! — заволав Жлобс. — Поможи стрільцеві-радистові!

— Мені холодно, — почулося в навушниках кволе скімлення Сніггена, невиразне й жалісне, як перед економ. — Мені холодно! Поможіть!

Йоссар’ян хутко пірнув до лазу і проповз над бомбовим відсіком у хвіст, де лежав на підлозі поранений Снігген, замерзаючи на смерть у жовтій калюжі сонячного світла. Поруч з ним розпластався непритомний новий хвостовий стрілець.

У всьому світі не було пілота, гіршого за Жлобса, і ніхто не знав цього краще, ніж сам Жлобс: ходяча руїна сильного, мужнього молодика, він з усіх сил намагався переконати начальство, що більше нездатний водити літак. Та начальство й слухати нічого не хотіло, і того дня, коли норму бойових вильотів було піднято до шістдесяти, а Вессл подався добувати якісь сальники, він пробрався нишком до Йоссар’янового намету й виклав свій план замаху на полковника Пескарта. Жлобсові потрібен був надійний співучасник, і ним мав стати Йоссар’ян.

— Ти хочеш, щоб ми вчинили умисне вбивство? — перепитав Йоссар’ян.

— Атож, — із життєрадісною усмішкою підтвердив Жлобс, збадьорений Йоссар’яновою кмітливістю. — Ми пристрелимо його з «люгера», якого я добув на Сіцілії. Ніхто не знає, що він у мене є.

— Боюсь, що я не можу тобі допомогти, — зваживши Жлобсову ідею, мовив тоді Йоссар’ян.

— Чому? — здивувався Жлобс.

— Та бачиш… Для мене не буде більшої радості, коли ця падлюка скрутить собі в’язи, чи загине у катастрофі, або коли його хтось пристрелить. Та, боюся, сам я на таке нездатний.

— А от він би убив тебе запросто, — переконував його Жлобс. — Та він і так нас убиває, коли наказує літати у бій аж до загину. Ти сам казав!

— Ні, Жлобсе, тут я пас. У нього теж є право на життя.

— Так, але не для того, щоб позбавляти цього права нас! Та що це з тобою скоїлось? — Жлобс був приголомшений. — Чи ж не ти колись намагався втовкмачити це саме Мудренджерові,а де він тепер, той Мудренджер?! Розтанув у хмарі!

— Не горлай, — шикнув на нього Йоссар’ян.

— Я не горлаю! — загорлав іще дужче Жлобс; від бунтівного запалу він весь розчервонівся, з очей і носа в нього текло, на тремтячій нижній губі пінилася слина. — В полку було вже не менше сотні хлопців, які відлітали своїх п’ятдесят п’ять завдань, коли він підняв норму до шістдесяти. І принаймні ще сотні залишалось, як тобі, по два-три вильоти. Він усіх нас занапастить, якщо йому не перешкодимо. Ми повинні вбити його раніше, ніж він повбиває нас.

— А що, як нас схоплять? — запитав Йоссар’ян, із сумнівом похитавши головою.

— Не схоплять. Я все так обмізкував, що комар…

— Тільки, ради бога, не горлай!

— Та я не горлаю, я…

— Ти перестанеш горлати?

— …носа не підточить, — прошепотів Жлобс, ухопившись за Весслову койку так, що аж пальці побіліли, — певно, щоб дати раду тремтячим рукам. — Щочетверга він уранці повертається з отої смердючої вілли… Так-от! Тільки розвидниться, я пробираюсь лісочком до шосе й ховаюся в кущах. Знаєш, де отой крутий поворот, там усі машини сповільнюють хід… А дорога звідти — в обидва боки — як на долоні. Коли з’являється та його гримуча чортопхайка, я оглядаюся, чи нікого більш нема на шосе, і штовхаю вниз по схилу велику колоду… Він, звичайно, гальмує, а я вискакую з кущів із «люгером» у руці і розряджаю обойму йому в потилицю. Потім гарненько закопую пістолет і повертаюсь тим самим лісочком до свого намету так, наче нікуди й не ходив. Ну що, годиться?