Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Двадцять п’ять секунд… Двадцять… П’ятнадцять…
Широке, владне обличчя генерала налилося кров’ю, гримаса подиву на ньому змінилася виразом жорстокої рішучості.
— Ану кінчайте! — коротко наказав він, виставивши наперед квадратну щелепу й грізно блиснувши очима. Й одразу все скінчилося. — Вашою дивізією командую я, — промовив він суворо, коли в залі запала цілковита тиша й усі принишкли, боязкувато ховаючись один за одного. — І поки я командую вашою дивізією, в цьому полку не буде жодного стогону. Все ясно?
Всім усе стало ясно, за винятком майора Денбі, який і далі вдивлявся в годинник, уголос відлічуючи секунди.
— Чотири, три, два, один, нуль! — вигукнув майор Денбі і переможно глянув у залу, але, второпавши, що ніхто його не слухав і що доведеться починати все спочатку, видав гучний стогін розчарування:
— У-у-у-у-у-у-у-у-у!
— Що я чую? — гарикнув генерал Бидл, не вірячи вухам своїм, і розлючено повернувся до майора Денбі, який у паніці відсахнувся від нього й відразу спітнів од страху. — Хто це такий?
— М-м-м-майор Денбі, сер, — промимрив полковник Пескарт. — Це мій начопервідділом.
— Вивести і розстрілять, — наказав генерал Бидл.
— Слухаюсь, сер!.. Що зробити?
— Повторюю: вивести і розстрілять! Вам що, заклало?
— Так точно, сер! — бадьоро відказав полковник Пескарт і, насилу проковтнувши слину, жваво повернувся до своїх шофера та синоптика. — Заберіть майора Денбі і розстріляйте його.
— Слухаюсь, сер, — в один голос гукнули шофер із синоптиком. — Що зробити, сер?
— Повторюю: заберіть майора Денбі і розстріляйте, — відрубав полковник Пескарт. — Вам що, заклало?
Два молоденьких лейтенанти нерішуче кивнули головами й витріщили баньки один на одного, чекаючи, хто з них перший візьме на себе забрати майора Денбі й розстріляти його: доти жоден з них ще не забирав і не розстрілював майора Денбі. Непевними кроками вони з двох боків підступали до майора Денбі. Той стояв білий із переляку. Ноги під ним зненацька підломилися, він заточився, і обидва молоденьких лейтенанти кинулись до майора, підхопили під пахви й не дали звалитись додолу. Тепер, коли майор Денбі опинився в їхніх руках, половину справи було зроблено, та для довершення її вони не мали зброї. Майор Денбі заплакав. Полковник Пескарт уже ладен був підійти заспокоїти його, та вчасно передумав: він не бажав би виглядати в очах генерала Бидла слиньком. Раптом полковник пригадав, що Везунбі та Тупермейєр завжди беруть із собою на бойові завдання кольти сорок п’ятого калібру, і став шукати їх очима серед принишклих льотчиків.
Коли майор Денбі вибухнув плачем, полковник Мудас, який до того ховався за чужими спинами, не наважуючися втрутитись, нарешті пересилив себе і несміливо, з болісним обличчям людини, що прирекла себе на самопожертву, підступив до генерала Бидла.
— Може, краще трохи зачекаємо, тату? — сором’язливо запропонував він. — По-моєму, ви не вправі його розстріляти.
Зятеве втручання геть розлютило генерала Бидла.
— Хто сказав, що я не вправі, чорт забирай! — гримнув він так, що здригнулися стіни.
Полковник Мудас, весь червоний від збентеження, нахилився до тестевого вуха і щось зашепотів.
— Чому не можу, чорт забирай? — ревів генерал Бидл.
Полковник Мудас зашепотів знову.
— Ти хочеш сказати, що я не можу розстріляти, кого захочу? — з обуренням проказав генерал Бидл. Голос його ще звучав невблаганно, але він уже нащулив вуха, слухаючи, що шепоче йому полковник Мудас. — Це правда? — запитав він нарешті тоном, який свідчив, що цікавість брала в ньому гору над люттю.
— Еге ж, тату. Боюся, що так.
— Бачу, ти вважаєш себе дуже розумним, га? — зненацька визвірився генерал Бидл на полковника Мудаса.
Полковник Мудас ізнову зашарівся.
— Ні, тату, я просто…
— Гаразд, хай іде цей сучий нехлюй до бісової матері,— пробурчав генерал Бидл, роздратовано відвернувшись від зятя, і сварливо кинув шоферові та синоптикові полковника Пескарта: — Виведіть його геть, щоб ноги його тут більше не було!.. І давайте закругляйтеся з цим клятим інструктажем, бо так і війна скінчиться!.. Ніде ще не бачив такого балагану!
Полковник Пескарт судомно смикнув головою в бік генерала Бидла й мерщій дав знак лейтенантам випхати майора Денбі геть. Однак після того, як майора Денбі випхали, виявилося, що нема кому закінчувати інструктаж. Усі перезирались між собою, мов дурники, і не знали, як бути. Перед лицем такої загальної безпорадності генерал Бидл знову налився кров’ю від люті.