Одіссея найкращого сищика республіки

Ми ще трохи пройшлися, я все озирався, але більше філера не бачив. От наче ж був! Тоді чого далі не пішов? Зрозумів, що я його помітив?

— Ось ми і прийшли, — сказала Єлизавета Павлівна. Ми зайшли в ресторан, усілися за столик із краєвидом на море, вона зробила замовлення. Нам майже одразу принесли по келиху якогось світлого напою. — Це каба, місцеве шампанське. Ну, за зустріч.

Ми почаркувалися, випили. Каба ця була смачна і розбурхувала апетит. Я відчув, що зголоднів, нам принесли якоїсь юшки, наваристої та перченої. Дуже смачна, я з’їв, як за себе кинув. Потім мені принесли порцію свинячих ковбасок.

— А вам чому ні?

— Мені досить, бережу фігуру. — Єлизавета Павлівна попивала вино.

— Фігура ваша в такому чудовому стані, що я аж починаю відчувати деякі ревнощі до Кейт.

— Мені радісно чути, що прості людські радощі вам досі приступні, — усміхнулася Єлизавета Павлівна. — Та побережіть сили, вони всім нам знадобляться.

Я узявся за ковбаски, які в роті аж вибухали чудовим смаком.

— Ох, Іване Карповичу, любите ви поїсти, аж стогнете.

— Так такі ж ковбаски, наче з небес янголами спущені. Смакота! Аж прикро мені за магометан і жидів, які ніколи не скуштують цього смаку!

Потім нам іще принесли таріль сиру різноманітного, дві маленькі чашечки з медом і виделки. Сир наштрикнеш, у мед вмочиш і їси. Дуже смачно.

— Ну що, тепер би полежати? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Е ні, у мене суворий закон, після їжі не вкладатися. Ходімо, погуляємо.

Я заплатив, скільки Єлизавета Павлівна сказала, і ми вийшли на набережну. Тут стояло багато яхт із різними прапорами.

— З усієї Європи зараз сюди люди припливають. Раніше більше на Лазуровому березі відпочивали. Але тепер Франція воює, Італія теж, а тут спокійно і далеко від війни.

Ми пройшлися набережною, вже коли поверталися, нас наздогнав матрос із пляшкою шампанського, щось забурмотів. Єлизавета Павлівна з ним заговорила. Матрос кивнув у бік причалу, де яхти стояли.

— Що там? — спитав я. Хоч і осоловілий був після їжі, але обережності не втрачав, потроху озирався, чи не слідкували за нами. А тут матрос цей підозрілий.

— Та от, каже, що його панна наказала передати вам у подарунок. Он її яхта, під англійським прапором, третя праворуч від хвилеріза. «Love», тобто любов, якщо по-нашому. — Єлизавета Павлівна вказала рукою. Яхта досить велика, на палубі якась дама з біноклем, дивилася, здається, на нас. Коли помітила, що і ми дивимося, помахала рукою.

— Це ваша знайома? — спитав я.

— Та ні, вам же шампанське передали.

Я вклонився, зняв капелюха. Жінка з яхти ще раз помахала.

— І хто це? — спитала Єлизавета Павлівна, коли матрос пішов.

— Не знаю. Але дуже мені не подобається, що впізнали мене.

— Може, підійдемо, розпитаєте?

— Та ні, не хочу. — Я спохмурнів, бо не любив, коли не розумів, що відбувалося.

Ми ще погуляли, повернулися додому. Там уже чекали Кейт і Моніка. Я подарував доньці іграшку, яку купив під час прогулянки, Кейт із Єлизаветою Павлівною обійнялися і про щось говорили між собою. Я подумав, що це ж, мабуть, гріх, коли жінка з жінкою. Але такі вже були щасливі, що, може, нехай? Заговорив до Моніки. Вона вже не так мене боялася, як першого разу, коли заплакала і втекла. Але дивилася насторожено. Я вирішив із нею поговорити, і тут виявилося, що не знав про що. Я вмів говорити з убивцями, з жертвами, з чиновниками, матросами, бандитами, з ким завгодно. А ось із рідною донькою не вмів.

— Моніко, сонечко, а покажи нам твоїх ведмедиків, — попросила Єлизавета Павлівна.

— Зараз!

Вона побігла. Цибатенька, з тонкими рисами обличчя, зеленими очима і темно-русявим кучерявим волоссям.

— Бачили, Іване Карповичу, погляд ваш.

— Мій?

— Ваш, ваш, — запевнила Єлизавета Павлівна, а я зовсім не зрадів, бо в мене погляд був, як у людини, що бачила в житті багато лайна, жорстокості й підступності, а Моніка ще дитина — як це, мій погляд?

Донька притягла цілу торбину іграшкових ведмедів і почала ставити по одному та розповідати про кожного. Кого як звати, у кого який характер, звички та вподобання. Докладно так розповідала.

— Бачите, Іване Карповичу, наче досьє на кожного є. В батька донечка. Моніко, а ким ти хочеш стати, коли виростеш? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Сищиком. — Вона сказала так спокійно і впевнено, наче все вже давно вирішила. Я аж розгубився.

— Як сищиком?

— Сищиком. Я люблю дізнаватися правду, — сказала Моніка і далі розповіла, як у одного з ведмедиків зник улюблений ґудзик. Довелося провадити розслідування, опитати інших ведмедиків, спіймати одного з них на брехні, а потім попросити віддати ґудзик господарю. — Ось цей украв. Він — розбійник, він часто поводиться погано. Але він веселий.

— Ну, в житті так буває. — Я поглядом показав Єлизаветі Павлівні, що треба поговорити. Ми вийшли на терасу.

— Це ви її навчили? — прошепотів я.

— Чого?

— Ну, що вона хоче стати сищиком!

— Ні, я лише читати навчила. Вона вже зараз досить непогано читає.