Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Однак основний вплив Грушевського було зумовлено його історичною науковою працею, а саме десятитомником «Історія України-Руси», перший том якої було опубліковано в 1890-х, останній — у 1930-х. Навіть критики Грушевського не могли уникнути того впливу, який на них мала ця ключова для української історичної науки праця[802].

Грушевський однозначно не був марксистом. У екзилі він навіть опублікував критичний огляд праць марксистських теоретиків первісного суспільства, і запропонував власну генетичну соціологію[803].

Він, за визначенням його колеги, «не стоїть на витриманому й послідовному монізмі в сприйманні історичного процесу» — тобто був «виразним плюралістом»[804].

Головною ідеєю Грушевського була цілісність та спадкоємність української національної історії, тож він наполягав на тому, щоб відрізняти історію України від історії сусідніх народів. Він висловив свою ідею найбільш виразно й лаконічно в лекції 1904 року під назвою «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». У цій лекції, як і в інших своїх працях, він кидав виклик традиційному баченню історії Росії, в якому географічний фокус пересувався з Києва до Володимиро-Суздаля, а потім до Москви. Грушевський доводив, що в тому не було сенсу, бо нащадки середньовічних киян — українці, а не росіяни. Території, що потім стали Московією, Київська Русь колись колонізувала, проте вони ніколи так і не стали її інтегральною частиною. Київські закони та культуру було пересаджено туди так само, як римські закони та звичаї свого часу було пересаджено в давню Галлію. Традиційна схема ігнорувала процеси такої «трансплантації», і таким чином залишала російську історію без початку та робила незрозумілою історію інших східних слов’ян. Грушевський також наполягав, що Галицько-Волинське, а також Литовське князівства були справжніми спадкоємцями київських політичних і культурних традицій. Він зробив висновок, що найкращий спосіб прояснити незрозумілу сутність старої схеми — це шукати початки Великоросійської історії саме на Великоросійській землі та ретельно розрізняти історію трьох східнослов’янських націй[805].

Ідея розділення російсько-української історії Грушевського отримала й кількох прихильників серед видатних російських істориків. Олександр Пресняков, наприклад, узяв тези Грушевського як точку відліку для власних спроб простежити витоки Великоросії[806]. Навіть більшовицький історик Михайло Покровський, який зазвичай був не дуже щедрим, оцінюючи «буржуазних» істориків, справді шанував працю Грушевського за спростування традиційної схеми історії. У своїй лекції з історіографії Покровський назвав його «наиболее свежим и наиболее европейским исследователем», рекомендуючи перший том «Історії України-Руси» як найкраще можливе джерело з історії Київської Русі[807].