Пробуджені фурії

— Аякже, — старий термін, майже старомодний. — Дешевий вірусняк. Кам’яний вік. Уривки канібалізованого стандартного коду в матриці передачі. Закидаєш їх у ворожу систему, і вони намагаються виконувати ті зациклені дії, для яких були початково написані. Це забиває робочий код непослідовними командами. Тобто, теоретично. Я чув, що працює воно не дуже добре.

Насправді ж я знав про недоліки цієї зброї доволі багато і з надійного джерела. Останні сили опору на Адорасьйон сто п’ятдесят років тому транслювали інфошрапнель, щоб сповільнити наступ посланців через басейн Мансани, тому що в них більше нічого не залишилося. Ми не дуже сповільнилися. Подальші несамовиті рукопашні бої на критих вулицях Неруди вразили нас набагато сильніше. Але Джекові Душа-Бразилу, з його прийнятим іменем і любов’ю до культури рідної планети, котрої він ніколи не бачив, не треба було зараз про це слухати.

Він перемістив свої довгі тілеса на піску.

— Ну, комітет порятунку Нового Хоккайдо не поділяв твого скептицизму. Або вони просто зробили це з відчаю. Хай там як, вони створили дещо подібне на основі цифрового людського вантажу. Зібрали оболонки особистостей для кожного члена комітету, таку собі поверхневу конструкцію з основної пам’яті й само…

— Ох трясця, ти з мене знущаєшся!

— …і завантажили їх в інфоміни широкого розсіювання, закладені на територіях квеллістів і запрограмовані на активацію від наближення. Ні, я не знущаюся.

Я заплющив очі.

От гадство.

Голос Бразила безжально провадив далі.

— Так, план комітету був такий, щоб у випадку розгрому міни активувалися, і кілька десятків їхніх власних захисників або й супротивників з передових загонів лишилися б залізно впевненими, що це вони — Квеллкриста Сокольнича чи хтось іще.

Шум хвиль, далекі крики над водою.

Чи не міг би ти потримати мою руку, поки мене не затягне?

Я бачив її обличчя. Я чув інший голос, що не належав Сильві Ошімі.

Торкнися мене. Скажи, що ти справжній, чорт забирай.

Бразил говорив далі, але було чутно, що він затухає.

— Доволі розумна зброя, якщо задуматися. Загальне спантеличення, кому, в біса, вірити, кого арештовувати. Справжній хаос. Можливо, так можна було купити трохи часу, щоб справжня Квелла вибралася звідти. Може, просто. Щоб нагнати безладу. Останній удар. Хто знає?

Коли я знову розплющив очі, він уже сидів і знову дивився в море. Умиротворення й добрий гумор зникли з його обличчя, стерті, як макіяж, як морська вода, що висохла на сонці. Раптом ні сіло ні впало він у своєму тугому м’язистому серферському тілі здався розчарованим і сердитим.

— Хто тобі все це розповів? — спитав я.

Він глянув на мене, і його на губах замерехтів привид колишньої усмішки.

— Дехто, з ким тобі треба зустрітися, — тихо сказав він.