Пробуджені фурії

— Звісно, що не роблять. Вони луснули, хіба ні?

Він заперечливо похитав головою.

— Та ні, то все політика. «Ейшундо» були дравським кооперативом, заснованим у вісімдесяті, типові такі тихі квеллісти, тільки мені здається, що вони ніколи не робили з цього великої таємниці. Може, їх і закрили б, але всі знали, що вони робили найкращі спортивні чохли на планеті, тож так і сталося, що вони постачали ними половину виплодків Перших родин.

— Як зручно.

— Ага, мабуть. Як я сказав, ніщо не мало їх зачепити. — Ентузіазм сплив з його обличчя. — А тоді, у час Виселення, вони стали за квеллістів. Гарлани їм цього не подарували. Коли все закінчилося, всіх, хто коли-небудь працював на «Ейшундо», занесли до чорних списків, а кілька старших біотехніків навіть стратили за зраду й тероризм. Казали, буцім вони постачали зброю ворогові й ще якесь плісняве лайно такого роду. Та й після того, що сталося з Дравою, їм усе одно прийшли довбані гайки. Дядьку, повірити не можу, що ти в цьому ходиш. Чорт забирай, Таку, та це ж частина історії.

— Приємно знати.

— Ти точно не хочеш…

— Продати його тобі? Ні, дякую, я…

— Стати на дошку, дядьку. Точно не хочеш проїхатися? Вигуляти дошку й намокнути? Подивитися, що можна зробити в такій штуці?

Я похитав головою.

— Краще житиму з цією інтригою.

Він допитливо дивився на мене. Тоді кивнув і знову почав стежити за морем. Було видно, що навіть таке спостереження якось на нього діє. Як противага лихоманці, яку він сам у собі розпалив. Я трохи насупився й намагався не заздрити.

— Ну, може, наступного разу, — тихо сказав він. — Коли в тебе буде менше всього на руках.

— Ага. Може бути. — Я отак сходу не міг уявити якогось іншого разу, хіба що він говорив про минуле, але я не бачив жодного способу в нього повернутися.

Йому нібито хотілося поговорити.

— Ти ніколи не катався, чи не так? Навіть тоді, в Новопешті?

Я знизав плечима.

— Я знаю, як падати з дошки, якщо ти про це говориш. Тинявся місцевими пляжами кілька літ, коли був малий. А тоді почав тусуватися з народом, який визнавав тільки підводне. Ти знаєш, як воно буває.

Він кивнув, можливо, згадавши власну юність у Новопешті.

Можливо, він пригадував минулий раз, коли ми про це говорили, але я не дуже на це сподівався. Минулого разу ми балакали про це п’ятдесят чи скільки років тому, а коли не маєш посланської згадки, то це надто довго і багато розмов потому.

— Дурня всрана, — пробурмотів він. — 3 ким ти ходив?

— З Рифовими Вояками. Здебільшого на Хіраті. «Вільним пірнай, вільним вмирай». «Лишай піну на поверхні». Ми тоді різали таких, як ти, щойно бачили. А ти?

— Я? О, я вважав себе до всирачки вільною душею. Бурегони, Стояча Хвиля, Досвітній Спів. Ще хтось, я вже всіх не дуже пам’ятаю. — Він похитав головою. — Така всрана дурня.

Ми дивилися на хвилі.