Крига. Частини І–ІІ

… Як вийти з цього світу? Це неможливо, не до кінця, пам’ять завжди залишатиметься. Звичайно, її можна згодом заслонити іншою пам’яттю. Проте сталося так, що перш ніж я встигла звикнути до чоловіків… Ви говорили про перше кохання: то було не кохання. Я не знаю, що то було, — можливо, ритуал полювання. Пробирався до мене у маєтку батькових друзів у Саських Лужицях їхній кузен, студент, який приїхав на літо, а я власне так добре почувалася, щоб виїхати тоді на село, жодної важкої хвороби, справжнє диво, люті ж ніколи в ті околиці не дісталися, тож і літо, як Господь Бог заповідав, довгі вечори, тепло, цвіркочуть цвіркуни, пахощі зелені, — він пробирався до мене при світлі Місяця. То не було так, що я й далі жила отим уявленням, адже я уже не гнила в ліжку місяцями; але не було й так, що я цілковито про нього забула, кажу вам, що не забула, ніколи не забуду. Тож він…

— Ви не назвете його ім’я?

— Артур. Артур. Тип поміщика, добре складений, ноги сильні від верхової їзди, засмаглий на сонці, волосся, як перезріле збіжжя, він ніколи його не розчісував, лев’яча грива, — Боже мій, чи ви, пане Бенедикте, чуєте, як я його описую? Від самого початку я більше бачила в ньому тварину. Чи в стані ви оцінити красу коня шляхетної крови? Як він рухається, кроком, риссю, галопом, учвал, як у нього переливаються м’язи під шкурою, котра лисніє од теплого поту, і є в тому велика гармонія, ритм, як у музиці, є велика сила в досконалому тілі, досконало настроєному. Артур, мабуть, побачив це в моїх очах. Учителька рисунка казала мені, що в мене талант. Прошу якось придивитися до того, як люди дивляться. Малярі, скульптори, танцівники й південці оглядають одразу весь силует людини, навіть вітаючись, при першій зустрічі вони не обмежуються обличчям, мусять придивитися до тіла. Артур упізнав мій погляд. Не пам’ятаю, які люб’язності він сказав, коли нас представляли навзаєм. Але пам’ятаю, як він посміхнувся: показав зуби, вищирив ікла. Почалося полювання: чоловік полює на людину, тобто на жінку.