Крига. Частини І–ІІ

— Уранці, після безсонної ночі.

— Так.

— Ви слухали Зєйцовa від самого початку?

— Але прошу мене не перебивати! Тож настає світанок, голова очищається, піднімаються штори — й ось пух під пальцями пухнастіший, світло в очах ясніше, майже разить, повітря свіже, навіть якщо воно несвіже, й люди нові, навіть коли це ті самі люди. Входить лікар. Лікареві добряче за п’ятдесят, у нього густа борода, кулясте черево, пальці, як сардельки, від нього тхне люльковим тютюном й аміаком; стискаючи моє зап’ястя (а шкіра в лікаря слонова, груба), бурмоче щось собі під носа, звуки дивні й хрипкі. Тож я уже дивлюся широко розплющеними очима, підозріло, а йому — бачу — з носа ростуть пучки білого волосся, з вух — чорні кущики, під підборіддям, наче голки їжака, рухається якийсь дивний орган, а як доктор глипне крізь скельця пенсне, то дрож мене прошиває від того вологого погляду величезних очисьок, і вже в чистій, прозорій свідомості передчуття переростає в упевненість: та ж то не істота мого ґатунку, це щось інше — потвора якась, тварина, а не людина. З його рота видобувається низьке булькання: «Я-ак ми почува-аємося-а?». Я перелякано шепочу відповідь, що добре.

… Ви думаєте, що я врешті-решт відіспалася, і мені минулося? Але в тому то й усе лихо, що було б краще, якби не минулося! Адже хто приносив мені щодня сліди життя поза хворобою, з кого я прочитувала реальність, що лежить за межами моєї спальні, хто давав мені знаки для уявлювання світу? Тітка Уршуля. Мама. Юлька й старенька пані Ґущ. Й іноді пані Фешік, яка приходила читати мені казки, бо то було найбільше її задоволення у житті: читати казки хворим дітям. Бачите? Жінки. Лікар, навпаки, заходив, коли щось у моєму стані мінялося, гіршало, а отже, власне після важкої ночі. Й тоді я бачила те, що бачила: що мусила бачити. Скільки це потривало, перш ніж уявлення твердо усталилося? Правило було нездоланне. Існую я, я та інші жінки; і є вони, такі як лікар, ці дивні, нелюдські істоти.

… У спогаді нема різниці між світом й уявленням про світ. Якщо собі уявити, що їси сарану, — ви ж чули, що є племена, які нею харчуються? — але уявити ретельно, аж до чуттєвих вражень, то через певний час не відрізниш пам’яті про смак сарани від пам’яті про смак хліба: вони смакують по-різному, але однаково правдиво. Тож я дуже добре пам’ятаю, що жила у світі, де чоловіки були самцями іншого виду істот. Що сталося з іншою половиною роду людського? Чоловіки, мабуть, перебили їх, щоб посісти їхнє місце. То була містифікація історичного масштабу. Вони крилися з тим від нас, маскувалися, прикидалися, грали ролі, проте недосконало, невміло, неохайно, оскільки все вони роблять незґрабно й неохайно, така вже їхня нелюдська чоловікувата природа. Потрібно небагато, щоб побачити їх наскрізь. Наприклад, як вони поводяться у власному товаристві, коли думають, що нас немає поблизу. У них одразу ж міняється голос, грубішає, слова втрачають сенс, чоловіки переходять на свою мову, якийсь тваринний діалект белькотливого хрипіння, гарчання, рикання, реготу: з людської мови вони знайшли ужиток лише для вульґаризмів. Вони походять від трупоїдів, їдять, як трупоїди, я бачила пацюків, як вони вгризаються у червоне м’ясо, запихають їдло до писків, аж багріють від натуги, й сліпні їм із орбіт вилазять, шкуру зрошує масний піт, але щелепи невтомно працюють, аби хутчіше, аби більше, й ті звуки, які тоді з них видобуваються, оте сапання, і сморід їхніх чоловікоподібних тілесних виділень!.. Або ота хижа любов до крови й боротьби, — скільки б вони не остерігалися, вистачить показати їм якусь бійню, от бодай вуличну бійку, нехай там один одному носи розквасять: уже їм очі сяють, ніздрі тріпочуть — ага, занюхали! — Й уже кидаються з напнутими м’язами. Увечері, коли посутеніє, і пізно вночі вони відбувають у своїх вертепах чоловікоподібні ритуали, культивують там справжні традиції болю, поту й насильства; іноді вони повертаються до своїх домівок, до нас, не затерши всіх слідів. Потайки вони поклоняються нелюдським богам із огидними парсунами. Вони ж усе так влаштували, щоб ми не мали доступу до місць їхніх зустрічей. Цілі приміщення, будинки залишаються забороненими для нас, тільки чоловіки можуть туди увійти; райони, а може й міста, либонь, існують на Землі, — стерті з мап картографами-чоловіками, — такі міста не-для-жінок, підземні метрополії, де вони живуть у своєму природному стані, тобто вільні від театру людської культури, голі, порослі твердою щетиною не тільки на щоках і підборідді, але по усьому тілу, живуть у багні, в темряві й тьмяних відблисках червоного вогню, у гарячому диму, лупцюючи один одного кулаками й гризучись наосліп у стадах тисячних, валяючись у сечі й крови жертв, а хто більше ран зазнає і кого більше понівечать, того роблять божком орди й підносять його понад іншими чоловіками, щоб милувати образ бога свого, вільні у реготі, вульґарних криках, спльовуванні й пердіжі. А як вполюють самотню жінку, то одразу ж відбувається дика боротьба за привілей споживання. А як мусять вони повернутися між жінок на довше, то тужать й уболівають через те вигнання, і стогнуть уві сні, й мстяться нам, як лише можуть, що в такій неволі, утаєнні та пригніченні чоловікоподібної природи їм доводиться жити, й лише тоді спалахує радість і вираз задоволення на їхніх бриластих обличчях, коли їм вдається завдати жінці болю й прикрощів. Усі чоловіки потвори.