Крига. Частини І–ІІ

… Що велить розсудок? Борг треба повернути, нема звідки, а досі ж я вигравав, — тож найпростіше відігратися. Ви, панно, скажете, що це зовсім не розсудливо. Загалом, грати в азартні ігри нерозсудливо, й більшість людських починань мають мало спільного з розумом, — я насилу можу пригадати бодай одну розсудливу річ, яку зробив, сівши у цей потяг, — але якщо вже я грав, то чому саме той вечір за картами був би помилкою? Звичайно, я тоді знову програв і заліз у борг, удвічі більший, але не в тому річ. Я узяв гроші, відкладені на материні ліки: програв. Заклав батькові речі: програв. Я узяв те, що було призначене на оплату навчання й винайм житла: програв. Я заставив золотий годинник і все, що краще з одягу: програв. А тепер прошу мене спитати, чому?

… Отож, немає «чому». В цьому полягає ошуканство всіх подібних розповідей: ми дивимося назад — у пам’ять — і пов’язуємо події, що відбуваються одні після одних: це я вчинив із таких причин, а це із таких, і навіть якщо я тоді не знав, то тепер знаю. Брехня! Коли я сідаю грати, немає нічого, окрім гри. Жодних зовнішніх причин, усі оті душевні казочки про радість обдарованих — то був етап на шляху, але не мотив для гри. Так само, як ви не живете задля гранітних янголят на склепі, — це лише посмертний орнамент, це перебуває поза межами життя. А життя — що ж, народилося, живеться, умреться. Яку, до лиха, тут причину можна запропонувати? Ви розумієте? Я не граю. Я ніколи не граю. Г р а є т ь с я.

… Я знову приходжу до Милого Князя, суботній вечір, багато гостей, вищі сфери, іноді він влаштовував раути перед тривалою нічною грою у покер, а також, коли вводив значних особистостей з варшавського вищого товариства, вифранчені панове, пані в оперних туалетах, лакей мене навіть у коридор не пустив, я уже вам казав, що краще з одягу заставив у євреїв. Але як я відіграюся, якщо не зможу грати на такі ставки? Як я відіграюся, якщо вже не маю що поставити? Входить Фредек із симпатичною панночкою попід руку, побачив мене, зажурився, сердечне співчуття розмазалося йому по пиці, братане, c’est tragique, зачекай-но тут, зараз ми з тим зарадимо. Навіть підморгнув, поплескав лопатоподібною лапою по спині й пірнув у салони. Чекаю чверть години, ще чверть, а їхні голоси й музика одразу ж за стіною, добросердний лакей приніс мені хліба з паштетом, я з’їв його квапливо, втупивши погляд у паркет. Раптом чую кроки — Фредек привів Князя. Князь засмучений, чим можу допомогти вам, милий приятелю, обіймає рукою, виймає пулярес. Узяти від нього червонця? Але це не допоможе, це власне ще один камінь на шиї, адже я не хотів влазити в борги, не прийшов жебрати. А він засовує мені деньги в карман. Тоді я зрозумів. Очей не піднімаю, голови не повертаю, питаю тільки ввічливо, як я можу врегулювати свій борг, чи може він мені в тому якось допомогти. Милий Князь важко зітхає. Вексель є вексель, борг слід повернути, на Страшному Суді нам також будуть рахувати «дебет» і «кредит», ви, пане Бенедикте, найкраще знаєте холодну незворушність арифметики. Звичайно, з чиєї кишені походять гроші, великого значення не має, рубель рублеві брат, аби лише потрапив до тієї, що слід, щоб вирівнявся баланс. Чи знаєте ви може, пане Бенедикте, когось із уподобанням до азартних ігор і кількома сотнями, щоб протринькати їх у милому товаристві? То я питаю, скільки відсотків. Він каже: сім. Я кажу: п’ятнадцять. Зійшлися на десяти. Фредек поплескав мене по спині.