Крига. Частини І–ІІ

… Він загарбав мене, як загарбував багатьох, — отих мовчазних, бокуючих студентів, незнайомих іншим студентам. Він годував нами свою сердечність, годував свій сором. Ким би він був, якби не міг бути життєрадісним приятелем кожної неприкаяної душі в університеті? Черговою неприкаяною душею. Отож він сердечно запросив пограти в карти. Спершу гра була частиною товариського життя: йти на горілку, йти на уху, йти на карти — все це означало одне й те саме: зустрітися, посидіти гуртом кілька годин зі спільної нагоди в задимленому фліґелі, в тьмяному підвалі, на якомусь горищі, яке безугавно прошивав зимний протяг і де бурульки на віконницях росли, як стручки квасолі, погомоніти. Для того й існують вищі школи: знання можна здобути тисячею способів, але таких знайомих, яким судилося супроводжувати тебе на шляху кар’єри упродовж усього життя і які навзаєм собі кар’єри вибудовують, вони — тобі, ти — їм, завдяки самому лише студентському братству, здобути подібних знайомих можна тільки так. І ніхто мене, будьте певні, не в т я г у в а в. Вони грали, тож я приглядався. Вони грали, тож я комбінував, як би я зіграв на місці того чи іншого. Вони грали, тож і я урешті-решт заграв.

… Азарт ширився серед студентів, а більшість із них — це такі самі, як я, голодранці. Суми були маленькі, й грали ми не надто серйозно. Клопіт у тому, панно Єлено, в тому клопіт, що я вигравав. Але! Навіть не це стало вирішальним. Неможливо вигравати без кінця, я це знав, урешті-решт обпікся б, відступився. Проте оскільки я вигравав, і всі бачили, що я виграю, — а до того ж знали, що я вивчаю математику, то й вчинили з того фетиш, трохи жартома, а трохи всерйоз, — я природно потрапив туди, де грали на вищі ставки, поміж загартованих картярів: Фридерик представив мене їм. І коли я в них вигравав, то вигравав уже грубі гроші. Й що ж я робив із тими грішми? Увага, панно, бо саме тут починається хвороблива залежність. Якби ж то я їх пропивав! Якби на девушек тринькав! Тоді б це мене докорами сумління належно струснуло й загасило хіть. Замість того я доливав оливи у вогонь. Перший великий кін, пам’ятаю, сто шістнадцять рублів, — що я зробив? Я послав матір до відомого лікаря, купив їй ліки. Дітям із кам’яниці подарував солодощі та іграшки. Бачите, панно, від чого починається залежність? Я узалежнився від їхньої радости, навіть не вдячности, а радости в їхніх очах, від теплого задоволення у душі, коли ми з такою легкістю чинимо безкорисливе добро.

… Ви іронічно посміхаєтеся. Що за простацьке виправдання! Але ж я зовсім не стверджую, що грав задля того; коли я граю, то не маю інших мотивів, окрім гри. Я тільки розповідаю про мій шлях. Від завошивлених студентських нір, через задвірки кав’ярень і приватні салони до столика Милого Князя. Фредек бачив, скільки я виграю, і якось увечері завів мене до князя варшавських картярів — чи й справді шляхетного роду, і це можливо, якщо судити із зовнішнього вигляду, манер і мови, а міг бути й таким графом, як я. Зустрінеш такого на вулиці й подумаєш: красиво постарів. Сивий джентльмен, із римським профілем, віленським заспівом, милою посмішкою. За вхід: двісті рублів. Але Фредек не міг знати, що я з отих виграних раніше грошей зберігав лише стільки, щоб мати з чим сісти за столик наступного вечора. Тож тепер мені довелося позичати. Й, так, так, звичайно ж, першої ночі в Милого Князя я програв усі поставлені на кін позичені гроші до останньої копейки.