Крига. Частини І–ІІ

— Вас це потішило? Весела історійка?

— Зізнайтеся, — але ні, ви не зізнаєтеся у цьому. Звучить правдиво, наче й справді все це трапилося — але не з вами, воно погано вам пасує. Ви десь про це почули? Хтось вам розповів? І ви повторюєте це зараз, доточивши до себе.

— Погано пасує? А якщо й так. Чому ж ви цю історію вважаєте фальшивою? Може, фальш на іншому боці.

— Що начебто я розпізнала тут не Бенедикта Ґерославського — але кого? Брехню про Бенедикта Ґерославського?

— Панна мене розпізнала! — порскнулося. Усталося, перекрутилося електричний вимикач, у купе спалахнули в кольорових абажурах жарівки. Єлена закліпала, добре вже знайомим жестом прикрила очі. Ніч за вікном стужавіла в чорний моноліт, гладку брилу вугляної криги. — Панна мене розпізнала, — чи це означає, що і я також вас розпізнав?

— Але, прошу, заспокойтеся, я не мала на увазі…

— Чого? Що зазвичай ви р о з п і з н а є т е людей упродовж двох днів?

— Вибачте. Це було нерозумно, — вона відняла долоню від очей. — А знову ж, якщо поглянути з третього боку: чи зрада з неіснуючим коханцем менш болісна? Чи менша в цьому випадку зрада?

— Ви таки впевнені, що ця історія не може бути правдивою!

— Ви дуже скипіли, — вона поглянула, й далі кліпаючи. — А отже, отже вона правдива?

Сілося знову, перекинулося ногу на ногу, натягнулося кант ногавиці.

— Цього я не сказав. Ваша черга.

Вона задумливо торкнулася ямки під нижньою губою.

— Усі чоловіки потвори.

— Pardon?..

— Усі чоловіки потвори. Ви, пане Бенедикте, зараз переконаєтесь, чи я брешу. Я завжди була хворобливою, особливо після восьмого року життя, наступні п’ять — шість років — то був найважчий час, я сама вже не знаю, скільки разів лікарі пророкували мені хутке згасання, звичайно, нічого мені не кажучи, вони тільки посміхалися, гладили по голівці й запевняли, що все буде добре; але мені завжди вдавалося або підслухати, або витягти з прислуги, або виснувати з тітусиних мін і настроїв: усе погано. Найгірше, що то ніколи не була якась одна смертельна хвороба, але тузіні дрібних інфекцій і затяжних недуг, що йшли одна за одною, накладалися і навзаєм себе провокували: хвороба була постійним станом, не конкретне захворювання, а нездужання, якийсь внутрішній diathesis, бо перш ніж із одного марення вдалося вийти, вже інші дві хворості встигали загніздитися в організмі, й так без кінця. Можна сказати, що головна моя хвороба була власне ота надзвичайна сприйнятливість до усякої недуги, себто якесь вроджене каліцтво тіла, але як це оцінити, коли я нездужала, скільки себе пам’ятаю, — можливо, все визначила наперед ота перша, безневинна недуга, камінець, котрий викликав лавину? У всякому разі, я рідко вставала з ліжка.