Крига. Частини І–ІІ

… У прохолодних тінях маєтку й під блакитним небом жнив, на повітрі, яке тремтить від полудниць і жару нагрітої сонцем землі. З кожним днем усе дедалі більше пасувало до уявлення, а може, то я знову в нього поринала, втягуючи за собою Артура якось месмеричним способом, марні запитання, тож я оповім тільки те, що пам’ятаю. Отож, із дня у день. Від самого початку ми небагато говорили, проте Артур дуже хутко зовсім відмовився від ілюзії людської мови, залишившись при висловах діалекту чоловікоподібних: тож ми взагалі не розмовляли, між нашими видами відсутня мова. Земля була гаряча — я не носила взуття, ходила босоніж, уперше в житті ступаючи голими ногами по голій землі. Він вабив мене глечиком холодного цитринового напою, соковитим яблуком. Він ніколи не підходив, не подавав. Він стояв із простягнутою рукою, я мусила наблизитися, узяти. Тоді він нахилявся, шукаючи очима моїх очей. Йшлося про те, щоб згодом я почала їсти з його рук, буквально, тобто не користуючись пальцями, устами просто з долоні, язиком зі шкіри. Він не вистежував мене, не ганявся за мною, як ганявся би за звичайною звіриною; і все ж навіть на самотніх прогулянках я завжди відчувала його присутність, його пильний погляд; і справді, не раз, і не два він майнув мені десь віддалік, силует на тлі обрію або тінь між деревами, тож я набула звички озиратися через плече, зупинятися й вслухатися — як сарна в лісі. За столом він не дивився на мене, він дивився на тих, на кого я дивилася, з ким розмовляла. Він входив і виходив із приміщення переді мною. А потім… Ми поверталися червоного вечора з-над річки, господарі, доньки економа, хтось із сусідів, повільна прогулянка польовим шляхом; я йшла босоніж і порізалася гострим камінцем, що розтяв ще не огрубілу шкіру між пальцями. Я підстрибувала на одній нозі, і якийсь мужик напідпитку, проходячи повз нас, непристойно висловився, я відстала, накульгуючи, але виявилося, що зостався й Артур. Артур вхопив того селянина за вухо й так почав його крутити, шарпати й смикати, що змусив п’яницю стати навколішки, й урешті обличчям його приклав у дорожню куряву, й мало йому те вухо не відірвав: мужик залишився лежати на землі із закривавленим обличчям. Ви розумієте? Я стояла, дивилася, мовчала. Артур, звичайно, навіть не озирнувся. Я пошкутильгала за ним. Я відчувала, що полювання добігає кінця, це було питання днів. Не буде жодного попередження. Він нічого не скаже, не спитає, не проситиме, не він, а довгі м’язи під засмаглою до коричневого шкірою, чоловікоподібна мелодія руху, грива світлого волосся, білі ікла. Що робити? Я не могла спати. Він не прийшов уночі. На світанку я також не заснула. Він не прийшов і вдень. Я не могла їсти. За столом я водила за Артуром поглядом, навіть інші вже зауважили, бо це ставало аж надто очевидним. Хтось щось сказав. Артур повернувся і, посміхаючись, нахилився до мене, на відкритій долоні лежала чвертка соковитої груші, солодкий сироп стікав йому між пальцями, по голій шкірі волосистого передпліччя. Я облизала губи. Я вийняла ножа з шарлотки й встромила йому в груди.