Крига. Частини І–ІІ

… Це не могло тривати нескінченно. Входжу, вона на дивані, руки сплетені на носовичку, підводить очі, плакала; але губи вже стиснуті. Бачу, що це ламається у ній, що росте всередині в мовчанці, що власне томý нічого Анна не каже, щоби не вибухнути одразу з-за масок і поз, бо довше не витримає гри удавань: була якась остання крапля, якої я не знаю, може, Єндрусь-кретин, може, сама здогадалася, що я здогадався. Але — ті її очі, червоні від сліз! Але заламані рученята! Тепер вона жертва, тепер вона скривджена — о-о-о, не дочекається! І далі: зізнайтеся ж, зізнайся, панно, — я починаю, мій крик, мій біль — хто він, коли він мене в серці твоєму заступив, чи я бодай коли там мешкав, ти безсердечна, дівко хтива! Я наче її обплював, її мало корчі не узяли. Прибіг брат, я замкнув двері, він добивався ззовні. Анна Маґдалена бліда, як сніг. «Чого ти від мене хочеш? Що я тобі злого зробила? Якесь безумство! Боже!» Й нові сльози. Тут уже мене Фурія на мить торкнулася вогнистою рукою, не пам’ятаю, що я там наверещав: аж подих мені перехопило, і я тремтів увесь, мов у лихоманці, вхопився за меблі, бо впав би. Анна біля моїх ніг, обіймає за коліна. «Неправда, — зойкає, — усе неправда, лихі люди оббрехали, не вір». Ну просто сили бракує — лихі люди! Оббрехали! Я захрип, тож уже тільки пошепки, дуже тихо: «Я тримав того листа в руках, твоїми руками написаного». «Якого листа?» Показую на секретер. Вона тільки дивиться і хитає головою. Я шепочу їй цілі фрази, які в пам’ять запали, її палкі визнання, непристойності, про які вона коханцеві нагадувала. Й бачу, що вона зрозуміла, — здригається, опускає очі: тож я знову, шепіт холодний, як лезо лянцети, я знаю про твої гріхи, паплюго. Вона вже не дивиться мені в очі, червоні рум’янці залляли її аж до шиї, і теж уже тільки шепіт залишився — шепоче так тихенько, що мушу схилитися. «Немає, немає в мене жодного коханця, нікого, крім тебе, я ніколи не мала». «Лист, лист твій відвертий!» «Так, листи я пишу, уже багато років, скільки ж то вже листів, усі замкнуті на ключ, ті листи до нього». «До кого?» «Відколи я читаю французькі романи, мій коханець, якого я ніколи не мала, з мелодрам, з книжок, уже багато років із ним кожна думка, кожен гріх, бо йому я все можу написати, тóму, хто не існує, не існує, не існує!» І що тут, панно Єлено, сказати, що вдіяти? Все через читання романів! Либонь, я намагався вибачитися, упав на коліна — відштовхнула, навіть не дивлячись, повернута плечима, ховаючи обличчя, прогнала ридаючи. В дверях іще брат її на мене мало з кулаками не кинувся: «Дурню ти, дурню!» Я втік. Ми згодом раз у раз миналися на вулиці, я й Анна Маґдалена, вона вийшла заміж за управителя Манежу Водзінської… але ми вже ніколи не глянули одне одному в очі.