Крига. Частини І–ІІ

— Солодкий?

— А так, так, солодкий, солодкаво-млосний, тепла гнилизна й трухло, нагріте на сонці, теж так пахнуть, мимоволі ми вдихаємо повітря, відчуваємо смак, зараз зомліємо, але ще трохи, ще раз — годі стриматися. Це по-своєму огидним чином приємно. В чому знаходить утіху зраджена людина? В тому, що була зраджена. Буття зрадженого дуже хутко виявляється шляхетною формою духу, своєрідним вивищенням. Чи ви мене, панно Єлено, розумієте?.. Ні, мабуть, ні. Це теж річ, яку годі оповісти іншій людині. Чи можна собі у я в и т и, що би відчувалося, якби вас зрадили — і з ким? А чи можна вказати на людину на вулиці й у я в и т и собі, що би відчувалося, якби ви її кохали?

— Мені здається…

— Панно Єлено, ще трохи послухайте мене. Тож було так, що я удав перед Анною Маґдаленою, наче нічого не трапилося. Прощаюся, виходжу. Ніби щось кажу, ніби щось роблю, але ж тільки одна думка в голові: хто це, хто, з ким, кого вона, хто її, хто? Напитися — то не мій метод: зрештою, в мене шлунок усе одно надто слабкий на алкоголь. Що ж тоді? Сідаю до столу, пишу на аркуші: блондин або світлий шатен, їздить верхи, має вуса, зустрілися тоді й тоді, там і там, знайомі відтоді — et cetera, що лише я запам’ятав із листа. Так, ви слушно здогадалися: я почав стежити за Анною Маґдаленою. Хто бував у них удома, й до кого вона виходила, й кого зустрічала на вулиці, в крамниці, й навіть із ким бачилася в церкві. Підозрюваними були всі чоловіки, які відповідали описові. Але якби тільки це! Згодом підозра почала рости, як брижі на воді, охоплюючи собою інші царини. Адже, — зауважте, панно, цю логіку, — якщо вона може зраджувати з одним, то чому б не з другим? З другим, третім, четвертим, будь-ким. Підозрювані були всі. Якщо Анна Маґдалена обмінювалася у брамі з сусідом лише формальними ввічливими вітаннями, то, певно, власне тому, щоб не виказати себе перед ще одним шанувальником її принад; якщо вона не відповідала на уклін незнайомого на Алеях, то це не тому, що він незнайомий, а тому, що пам’ятала — слід дотримуватися домовлености; якщо хтось із її оточення виявляв до мене привітність, то не з привітности, а через злостивість і зговір зі зрадливицею. Послухайте, панно Єлено, далі! Тиждень за тижнем, уже й майже місяць чудової зради. Її батько! Якщо батько дав благословення, то чому? — питає себе зраджений. І як це можливо, щоб такому неробі без гроша за душею і з далеко не бездоганною репутацією свою єдину дочку без довгих торгів відступив — через голос серця? — Ба! Змова все й театр паплюжний, pardon pour le mot. Мусив татуньо добре знати справжню натуру прекрасної Анни. Тож бачите, панно, — нікому вірити. Змовилися, щоб окрутити небораку-наставника. Хіба ж я не казав, що є в чому знайти потіху й задоволення?