Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Українська лексика, зазначають дослідники, небагата на матеріал цього плану: діал. сквира — «сніг із вітром», «негода» (у Б.Грінченка), поліське сквира, сквера — «раптовий дощ із шквалистим вітром», сквирка — «невеличка дощова хмара». Припускається, що укр. сквира — «сніг із вітром» або «раптовий дощ», є саме дощ або сніг з великим вітром. Слово могло постати з лит. skvirbinti зі значенням «проймати», «простром<360>лювати», «пронизувати». В такому разі засвідчувалося б давнє запозичення з балтійських мов на терені України, пов’язане з балто-слов’янськими мовними контактами. Тому припускається, що гідронім Сквирка — балтизм, посталий тут у період максимальної близькості балтійських і слов’янських діалектів в близькому до Українського Полісся ареалі. Тож гідрооснову назви Сквира пояснюють, зокрема, як «та, що проймає підвищений або кам’янистий ґрунт». За такий здогад нібито промовляють природні особливості: річка Сквирка мовби розтинає підвищену місцевість, перш ніж вийти до більш низької заплави Росі.
Вважається також, що нинішня форма гідроніма Сквирка пройшла кілька етапів слов’янізації. Первісною була, очевидно, балтійська форма, яка на певному етапі втратила балтійське закінчення — перша умова адаптації балтійських назв у слов’янському мовному оточенні. Цей варіант (без балтійського закінчення) засвідчений писемно пам’яткою 1616 року, хоча виник значно раніше. Пізніше відбулося узгодження в граматичному роді зі словом річка, через що й постала форма Сквира. Сучасний варіант назви Сквирка — виразно вторинний і пізнішого походження, він являє тип українських річкових назв, однойменних з ойконімами, що містяться на цих річках. Із суфіксом ка, як правило, творяться назви лише невеликих річок. Припускається, що село Мала Сквирка в гирлі ріки Сквира старше за місто Сквира. Тут відомі балто-слов’янські старожитності, давньоруське городище, назване нібито за гідронімом, у гирлі якого розташоване. А найдавніші укріплення найчастіше зводилися біля злиття двох річок. Тут виявлені й давньоруські кургани з трупопокладенням на схід — їх вважають пам’ятками слов’янізованих балтів.
Дані гідронімії й археології нібито не заперечують існування балтійського етносу в ареалі верхнього лівобережного Надросся у першій половині І тис. н.е. А гідронімний матеріал й археологічні дані підтверджують думку, що на Середній Наддніпрянщині, в басейні Росі, з І тис. до н.е. простежується постійне населення з дуже близькими балтійськими та слов’янськими етнічними й мовними ознаками. Тож імовірно, що гідронім Сквирка й постав у період, коли прабалтійська мова розпалася на дві діалектні групи, а литовська зблизилася з деякими слов’янськими діалектами (ЕП, 100–104).
Таким чином, у даному ареалі при творенні назви Сквира до уваги береться мовна взаємодія <361> тільки двох етносів — балтійського й слов’янського. Впливу інших етносів і мов не передбачається.
2. Сквира — гідронім
Насамперед істотно визначити, які гідроніми на Сквир- відомі в Україні й поза нею.
Як зазначалося, у верхній частині басейну Росі (Сквирський і Білоцерківський райони Київщини) протікає річка Сквира (л. Росі п. Дніпра). Найдавніші згадки про неї: 1594 р. — Сквира; 1597 — Сквира-Руда; 1616 — Skvir-rzeka і варіанти — Skwira (1789), Сквирка (1815), суч. Сквирка.
В Україні є кілька виразно споріднених гідронімів: Скваровка — впадає в Мокру Бобрицю п. Дніпра або в Дніпро в с. Халеп’я Обухівського району на Київщині (згадана 1785 року). 1798 року ця ж річка згадується вже як Сквирівка. Гідронім Сквира в басейні Росі цих варіантів не має. Біля с. Сосниця на Чернігівщині під 1666 роком зафіксовано озеро Сквирень, пізніше — Сквиринець. Поза Україною ареал цієї назви йде на північ: р. Сквирня (п. Дону); р. Сквира (л. Снежеті, л. Десни, л. Дніпра); р. Сквиретянка (п. Теребки, л. Вехри, п. Сожу, л. Дніпра); р. Skvirblys у Литві. Таким чином, гідронім у басейні Росі — найпівденніший.
Оскільки назва річки в Обухівському районі засвідчує варіантність Сквар/Сквир, то сюди долучаються ще деякі гідроніми: р. Скварява (л. Сквині, п. Рати, л. Західного Бугу, п. Вісли); р. Скварявка (л. Белзця, п. Західного Бугу, п. Вісли); р. Скварня; р. Скваренка (п. Велі, л. Оки). Показово, що таке чергування засвідчене тільки на гідронімному рівні (ЕП, 100–101).
Вирішальним у нашому витлумаченні гідронімів Сквирка й Сквирівка є те, що Сквирка (інші назви Сквира, Сквира-Руда) — притока Росі і те, що саме серед гідронімів засвідчена двоваріантність Сквар/Сквир, що навряд чи випадково. А ще те, що гідронім Сквира перебуває у виразному, так би мовити, «половецькому» ареалі і що сама Сквира один час навіть називалася Половеччина.
В Україні чимало річок з компонентом вар, що нібито прозирається в гідронімах на Сквар. Тільки на Чернігівщині, у водозборі Десни, це річки Вара, Варешка, Ворзна, Ворзенка, Ворище, Вер’я, Верепа, Верепуть, Вересоч, Вертеча тощо (СГУ, 81–82, 98, 122). Що вкрай важливо, елемент вар маємо і в кількох назвах на означення Дніпра — головної водної артерії України. Джерела VI–X ст. щодо нього подають назви Вар, Варом і Варух. Візантійський імператор та історик Костянтин Багрянородний (Х ст.) у творі «Про <362> управління імперією» пише, що місцевість пачинакітів (печенігів) іменується за назвами тамтешніх рік. Серед названих ним п’яти річок значиться і Варух на означення Дніпра (КБ, 299). Тобто, слід гадати, Варух — печенізька назва Дніпра. Тож постає питання: хто ж такі печеніги й половці? Є вагомі підстави усумнитися в тому, що вони — тюркомовні племена. Більше того, факти засвідчують, що вони виразно тяжіють до Індії, Раджастхану й раджпутів. Тобто в такому разі вони відносяться до індоарійських племен і індоарійських мов, а індоарійські племена незаперечно засвідчені на теренах України з найдавніших часів (див. статті «Індія і загадкові печеніги» та «Індія, половці й Київська Русь»).
Доповнимо трохи вже відому інформацію про Раджастхан, раджастханців і раджпутів.
Раджастхан — другий за площею штат Індії (займає 1/10 території країни). На заході кордон його з Пакистаном тягнеться на 1200 км. Всередині країни він межує на півночі зі штатами Пенджаб, Харіяна й Уттар Прадеш, з Гуджаратом і Мадг’я Прадеш — на півдні. До оголошення штатом у 1956 р., його складали 22 князівства, а територія називалася Раджпутана, від слова раджпут, яке сходить до санскр. раджа-путра — «син/нащадок царя». Саме населення штату зоветься сучасним терміном — раджастханці. Раджастханці, як і пенджабці та харіянці, належать до змішаної нордичної й альпійської раси. Та якщо серед пенджабців зустрічаються представники чисто нордичної раси зі світлим рудо-каштановим волоссям і блакитними очима, то серед раджпутів не зустрінеш світлокосих і світлооких. Раджпути, як пенджабські сікхи, невід’ємна частка індійської армії. Кількість раджпутських полків не поступається кількості сікхських.