Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Дослідники припускають, що село Мала Сквирка в гирлі ріки Сквира давніша за місто Сквира. Що, очевидно, слушно, бо непоодинокі приклади, коли назви з означенням Малий, Мала виявляються давнішими за назви з означенням Великий, Велика. Істотно те, що в ареалі Малої Сквирки чимало балто-слов’янських старожитностей, є давньоруське городище; вважається, що воно отримало назву за річкою, в гирлі якої розташоване. А найдавніші укріплення будувалися, як правило, саме біля злиття двох річок.
Важливі й деякі інші факти, особливо пов’язані з половцями, які в певні періоди брали активну участь в українській історії.
Як свідчить літопис, 1094 року великий князь Святополк ІІ Ізяславович одружився з дочкою половецького князя Тугоркана. Дослідники, посилаючися на пізніші родинні перекази власників тутешніх земель, схиляються до думки, що Святополк подарував тестеві місцевість по річці Сквирка й прилеглі землі. В усякому разі, подальша історія регіону (з XIV до XVI ст.) документально пов’язана з родом князів Половців со Сквира Рожиновських. Очевидно, саме тому Сквира якийсь час мала дві назви — Сквир (Skwir) i Половеччина (Polowieczyzna). Вкрай важливе в цій інформації те, що Сквира <372> пов’язана з половецькими князями і що прізвище князів — Рожиновські. Якщо половці й печеніги індоарійські племена, то прізвище Рожиновський цілком зрозуміле. В основі його, в такому разі, лежить індійське rajan, raja, raj — «правитель», «цар», «князь» (maharaja — «великий князь»). Тобто прізвище Рожиновський українською означатиме Княжинський (детальніше див. у статті «Індія, половці й Київська Русь»).
Дослідники вважають, що землі по Сквирці в ХІ ст. вже були заселені, бо поблизу проходила віднога Надроських оборонних валів 1031–1032 рр. Можливо, натоді існувала й фортеця Сквир у гирлі ріки Сквир. У подальшому на перший план виступає замок-фортеця Сквир, який дав початок місту Сквира. Замок, припускається, заснували половецькі князі десь у XIV ст. Як місто, Сквира відома з 1390 року. А замок, імовірно, постав через занепад давнішої фортеці в гирлі Сквирки. У документі 1616 року є повідомлення, що городище Skwir — нова осада, яка, певно, заселялася цього разу після чергового татарського спустошення (ЕП, 103).
Тож ареал Сквири тісно пов’язаний із фортецями, замками, укріпленнями й системою Надроських оборонних валів. З чого напрошується здогад, що назва міста, Сквира, яка має і форму Сквара, може містити компонент із значенням «укріплення», «фортеця», «замок». Думати так спонукають деякі українські назви, скажімо, Унґвар, угорська назва Ужгорода, де вар з угорської — «місто», а первісно — «укріплене місце», «фортеця». Неподалік самої Сквири є село Пустоварівка; в назві цій виразно прозирається вар, яке може бути спорідненим з угорським var і означати «фортеця». Це ж вар могло відбитися й у назві Сквира/Сквара. В такому разі постає питання: звідки воно в українських топонімах?
Зважаючи на рясну індоіранську гідронімію і топонімію в Україні взагалі, а в ареалі Росі зокрема, що не перестають підкреслювати дослідники, спробуємо поглянути під індоіранським кутом і на топонім Сквира/Сквара. Бо не виключено, що в основі гідроніма й топоніма Сквира/Сквара, попри позірну й фонетичну подібність, лежать фонетично схожі, але значеннєво різні слова. У цьому плані показові іранські й індійські дані, що сягають найдавніших часів. Мається на увазі індоіранське вара/вар — «фортеця», «укріплене, огороджене місце». Світло на цей термін проливає ще «Авеста» — пам’ятка стародавніх іранців, ровесниця давньоіндійської «Ріґведи». В «Авесті» вара — «огорожа», «садиба», «укріплене <373> місце», в сучасному розумінні — «замок», «фортеця». У «Шахнаме» Фірдоусі авестійське вара назване вар.
Авестійська Вара — обитель, що її збудував Йіма, перший земний цар і перший, з ким до Заратуштри (Зороастра) розмовляв Ахурамазда (Ормузд, Ормазд, Ор) — верховне зороастрійське божество, тотожне індійському Варуні, грецькому Посейдону, скіфському Тагимасаду й слов’янському Дажбогу. Ахурамазда (відбите в українських назві й прізвищі Гламазда) запропонував Йімі стати земним царем, а коли той погодився, вручив йому символи царської влади — золоті ріг і батіг.
Минуло триста років, і земля обтяжилася живими істотами — людьми й тваринами, ставало ніде жити. Худоба плодилася, діти народжувалися, а смерті ніхто не знав. Ахурамазда закликав до себе Йіму й звелів розширити землю. Той дмухнув у золотий ріг, провів батогом по землі, й вона збільшилася на третину.
Та через триста років Йіма мусив збільшити землю ще на третину. Так повторювалося тричі. Проте й тоді людям не судилося жити в щасті й спокої — з півночі насувалися люті холоди, які загрожували знищити все живе. Стривожений Ахурамазда знову закликав до себе Йіму:
— Порятуй землю від лиха, що насувається! Бо її затопить водою, коли скінчиться зима й почнуть танути сніги. Відгороди для людей безпечне місце й нехай воно називається Вара. І туди, за цю загорожу, в безпечну обитель, помісти чоловіків і жінок, тварини й рослини. Обнеси те місце трьома рядами міцної огорожі і в кожній огорожі пороби ворота. У першій, зовнішній загорожі зроби дев’ять воріт, у середній — шість, а в третій, внутрішній — троє. У першу загорожу нехай увійдуть тисяча чоловіків і жінок, у другу — шістсот, а в третю, найменшу — триста. Заклич їх у Вару золотим рогом і нехай вони там живуть у щасті й радості, не знаючи лихоліть.
Йіма так і вчинив: вибрав підхоже місце, обніс трьома рядами валів, вимостив вісімнадцять вулиць і протрубив у золотий ріг. Чоловіки й жінки позходилися з усіх-усюд у благословенну обитель. Не знаючи горя, люди жили там у щасті й благополуччі по 150 років (Авеста, 78–81).
Таким чином, іранська вара, або вар — глинобитна фортеця чи замок, прихисток для людей і худоби під час нападів ворогів або стихійних лих. Судячи з опису, Вару обносили три концентричні вали. «Авеста» зазначає, що розміри Вари від центру на всі боки — один «кінський гін». Та коловий <374> принцип забудови властивий і для трипільських міст: усі 15 протоміст, найбільших у Європі поселень мідно-кам’яного віку, забудовані за коловорадіальним принципом. Вікентій Хвойка такий принцип розташування жител відзначає у Верем’ї, Жуківцях, Ставках, Халеп’ї. Поселення в Доброводах має п’ять концентричних кіл, а Небелівське — аж десять. Найбільше в світі Тальянківське поселення з усіма його 2700 будівлями розташоване по чотирьох еліпсах. Навіть поселення площею 5 га забудовувалися по колу. Таке планування, як на дослідників трипільської культури, іде від первісних уявлень про всемогутнє Сонце, без світла й тепла якого неможливе життя. А колобіг Сонця й Землі обумовлюють зміни і в природі, і в людському бутті.