Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Перекази вважають раджпутів нащадками ще ведійських воїнів-кшатріїв. Основним етнокультурним субстратом, що ліг в основу раджастханців, вважаються арії доведійської і ведійської хвилі. Територія, звідки рушили до Індії арійські, тобто індоіранські племена, була, за визначенням індійського археолога Б.К.Тхапара, Україна (RAD, 112). Тут вони разом із сусідніми протослов’янськими племенами входили до зрубної етнокультурної спільноти. Близькість мов і культур цих племен в добу бронзи була дуже велика, що підтверджують топоніми й гідроніми, збережені подекуди й донині. А це певний показник не лише культурної, а й мовної близькості цих давніх племен. Протослов’яни були активними творцями зрубної культури: ряд істориків й антропологів <363> вважають, що формування рис, притаманних давнім слов’янам, сягає ІІІ — ІІ тис. до н.е. і пов’язує існування слов’ян як спільноти, від якої відділилися індоіранці, вже з V тис. до н.е. Індоіранський елемент відігравав значну роль у формуванні подніпровських слов’ян, які виявляють значну схожість, зокрема, зі скіфами лісостепової смуги, що антропологічно сходять до місцевого населення епохи бронзи. Тобто вони — зв’язуюча ланка, що реально демонструє етногенетичну спорідненість індоіранських і давньослов’янських племен. Така значна подібність на багатьох рівнях могла скластися тільки за умови тривалої культурно-господарської близькості слов’ян та індоіранців, і то там, де проживали обидві групи племен, тобто на теренах Давньої України. Це близьке сусідування час від часу знаменувалося міграціями індоіранців (а можливо, й слов’ян) на схід. При цьому слід мати на увазі, що в далекі мандри вирушала лише якась частина населення, як правило, молодша й авантюрніша. Інша ж частина населення, можливо, навіть більша, залишалася на предковічних землях і входила в усе ближчі й глибші взаємні контакти.
Інші вчені пов’язують походження раджпутів із переселенням до Індії (на зламі двох ер) скіфських і гуннських племен. Тож назва раджпут не етнонім, а скоріше назва воїнської верстви. Така ж верства, як видно з Геродота, малася в скіфів — «батько» історії називає її царські скіфи. А також в українців, якщо судити з їхніх численних і різноманітних прізвищ на Цар (Царко, Царук, Царчук, Царик, Царів, Царевич, Царенко, Царченко, Цариченко тощо), спорідненого з індоіранським кшатр/хшахр — «сила», «влада».
Шанування Рудри-Шіви й богинь-матерів, тобто шіваїзм і шактизм (шакті — уособлення жіночої енергії божества) і досі зберігається серед раджпутів як провідна релігія, а разом із ними — і в більшості раджастханців. Основна маса раджпутів традиційно поділяється на Місячну (Чандра-вамша) й Сонячну (Сур’я-вамша) династії. А поклоніння Місяцю тісно пов’язане з поклонінням Шіві. В уявленнях ріґведійських аріїв культ Місяця-Чандри-Соми посідав чільне місце. Місяць-Сома-Чандра займав, за «Ріґведою», найвище становище на небесах, він там, де перебувають душі предків, куди жерці підносять свої молитви, де знаходяться «юні води» (видимо, дощі) й «осяйні світи» (зірки?), де існує безсмертя. А віра у Місяць як джерело дощової і сім’яної вологи властива всім індоєвропейським народам (Гусева, 51). Так, деякі джерела мовлять, <364> що в «Самаведі», третій із чотирьох вед, втілене дихання, яке непізнаване і тілом якого є вода, а формою — світло, тобто Місяць. І до яких меж сягає дихання, до тих самих меж сягає вода й Місяць. Вони взаємоподібні й безкінечні, а ті, хто шанує їх як безмежних, самі досягають безмежних світів. А про Вогонь і Сонце мовиться, що вони є формами мови та розуму й існують у межах вогню і неба, а не в нескінченності (Там само).
У ведах із Сомою-Місяцем пов’язується бик — символ плодоносної енергії, а напій-сома синонімічно співставляється з сім’яною рідиною. Бик і дощ атрибутовані й Рудрі, тотожному нашому Родові, як сили життя і родючості. Про зв’язок Місяця-Соми з Рудрою мовлять гімни «Ріґведи», звернені до обох — вони тут виступають парою, як двоєдине начало. Показово, що Рудра у ведійських гімнах оспівується як об’єкт поклоніння тільки з Сомою-Місяцем. І саме Рудра згодом зливається з Шівою в єдиний образ, і йому була надана лунарна символіка. Бик прямо пов’язаний із Шівою (на бику Шіва іздить), а Сома-Чандра у формі півмісяця прикрашає зачіску цього бога. Як свідчать археологічні факти, в хараппській культурі, яка виявляє багато спільного з культурою трипільською, поклоніння Шіві було невіддільне від поклоніння священному бикові. Бик тут — головний об’єкт, він найчастіше зображений на хараппських печатках. Поклоніння бику, як і богині-матері, властиве й трипільській культурі.
Припущення, що місячний календар у ведійських аріїв давніший за сонячний, підтверджується тим, як співвідносяться культи Місяця і Сонця в слов’ян. Рудра у ведах асоціюється з північчю, що може свідчити про первісну прабатьківщину аріїв на північ або північний захід від Індії. Зближаються і уявлення саме тих близьких народів, які територіально відносяться в епоху бронзи із зоною скіфської культури, тобто з південно-східним ареалом розселення племен ямної та зрубної культур, включаючи й пам’ятки катакомбних поховань в Україні. Про таке зближення чи й спорідненість засвідчують антропометричні дані й мовні факти. Розкопки останніх десятиріч в Україні виявили в деяких підкурганних похованнях низку свідчень на користь того, що тодішнє населення тут мало саме місячний календар. Свідчень про існування прямого зв’язку культу Місяця зі слов’янським Родом, тотожним ведійському Рудрі — Рудому Бикові або Рудому Вепреві, як його називає «Ріґведа», ще замало. Проте подібність символіки що<365>до Місяця і Рода-Рудри мусить мати під собою історичні підстави, тим більше що Род був найдавнішим і найголовнішим божеством східних слов’ян. Йому поклонялися задовго до того, як слов’янський язичницький пантеон очолив Перун.
Дослідниця-індолог Наталя Гусєва зазначає: «Цікаво було б з усією доступною точністю співставити функцію цього найдавнішого «землеробського бога родючості», бога-запліднювача, що проливає сім’я-дощ, від якого народжуються діти… не лише з функціями Рудри-Шіви, але й із згаданими функціями Соми-Місяця як вмістилища сім’яної вологи, перетвореної в напій-сому. Але доказове виявлення ряду «Місяць-Род-Рудра-Сома» — завдання майбутніх досліджень. А тут для нас важливе те, що вчені почали знаходити сліди лунарного культу в середовищі східних праслов’ян, і ми не можемо виключити думку: сюди, видимо, сходить коріння ріґведійських гімнів, присвячених Сомі» (Гусева, 53).
Культ Місяця повсюдно був давнішим, аніж культ Сонця. Загальноприйнятими зооморфними зображеннями є бик або корова, пов’язані не лише з божествами Місяця, але й води, ночі, царства померлих предків. У слов’ян було чимало обрядових дій, пов’язаних із поклонінням Місяцю — деякі збереглися в трансформованому вигляді й досі. Тією чи іншою мірою бик і корова використовуються в цих діях як живими, так і у формі зображень і символів. Скажімо, хмари, як у всій ведійській літературі, образно оспівуються як дощові корови. А Місяць, як і Род, — податель дощової вологи. Так звані лунниці на слов’янських жіночих уборах, на кінській збруї і на надгробках є найдавнішим типом декоративних елементів. Є припущення, що у давніх слов’ян, особливо південних, існувало конкретне божество Місяця — Троян. Масляний тиждень і досі вираховується за місячним календарем, як і наступні за ним тижні великого посту й Пасха. А вся маслянна обрядовість пов’язана з Місяцем, родючістю і культом предків. У ведах Місяць виступає як жених, а Сонце-Сур’я (укр. Зоря) — як наречена. «Ріґведа» навіть містить окремий гімн про весілля Місяця-жениха і Сур’ї-нареченої. Те саме бачимо в українській весільній обрядовості, про що трохи далі.