Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Тому правомірне припущення, що як назва Кракнаката пов’язується з Крішною, так і назва Аспрон пов’язується з Баладевою. Тим більше, що ім’я Баладева має двояке тлумачення — і «Могутній бог» (санскр. bala, bal — «сила», «міць», «могутність»), і «Білий бог», «Білобог». За міфами, Крішна й Баладева народилися від чорної і білої волосини бога Вішну, тому їх іще називають Чорнобог і Білобог. Чорнобог-Крішна вважається воїнським і пастушницьким, а Баладева-Білобог — землеробським божеством, атрибут і зброя якого — плуг. Цю особливість відбивають імена Баладеви: Халадгара (сучасні чоловічі імена Хальдгар, Хальдар, Халдар) — «Плугодержець», Халабгріт (суч. Хальбгріт) — «Плугоносець», Халаюдга (суч. Хальюдга) — «Озброєний плугом» тощо (HN, 145).
Тож перший компонент у назві печенізької фортеці на Дністрі, подаваної як Аспрон, з великим ступенем імовірності можна визначити як Бала-Бало-Болу-Біл. Тобто компонент мусить бути той самий, що і в українських назвах Біловіж, Білопілля, Білгород, Білгородка тощо. Зокрема, Білгородка — зараз село в Києво-Святошинському районі Києва на р. Ірпінь, а колись значне давньоруське місто. Назву його виводять від білий + город, з давньоруського gord — «укріплене поселення», «фортеця», яке означало обгороджене поселення, укріплення з вежами й бійницями в товстих мурах (ТСУ, 46–47).
Назви, утворені словосполученням «білий город» поширені по всій території давнього й сучасного розселення слов’ян. Літописи Х — ХIV ст. знають Білгороди в Київській державі, Рязанській і Тверській землях, у Лівонії, в Угорщині, на Дністрі. У польському Помор’ї є Б’ялоград, у Словаччині — Белоград, у Румунії — Белград, у Сербії — Београд.
Така поширеність Білгородів у слов’янському світі спонукає думати про якесь спільне типологічне значення. Названі міста мають високий соціальний статус, тож в основі Білгородів вочевидь лежить не просто означення білий, а щось вагоміше й глибинніше.
Елемент город, град зрозумілий — «місто»: так у давнину називалися укріплені поселення, фортеці, обнесені огорожею, валом, кам’яними чи земляними стінами (від городити, обгороджува<355>ти), а іноді й ровом. Але значення компонента білий тлумачиться по-різному. Одні пов’язують його з водою, мовляв, усі «білі городи» розташовані біля води. Інші пояснюють означення білий у значенні «чарівний», «чудовий», «прекрасний». Треті вважають, що таке означення іде від реального кольору об’єкту. Враховується також соціальне значення означення білий, поширене в топонімії —«вільний», тобто «наділений певними привілеями, пільгами». Скажімо, білим називалося поселення, повністю або частково звільнене від податків, мита тощо. Ще інші кажуть, що це означення може вживатися і як орієнтир, що вказує на північне або західне розташування об’єкта.
У популярній літературі найчастіше пояснюють означення білий у прямому значенні, тобто як барвну характеристику. Так, назва Білгород, що її має обласний центр в Росії, нібито пішла від того, що місто збудоване на білій крейдяній горі. Пояснення досить правдоподібне: місто й справді розташоване серед крейдяних відкладень і здавна відоме добуванням і вивозом крейди. Назву Белград, або Београд, столиці Югославії, пояснюють білим кольором стін міста римської епохи. Вважається, що місто заснували кельти в IV–III ст. до н.е. й спершу називали його Singidun (кельт. dun — «пагорб»). У 33 р. до н.е., завойоване римлянами, назва міста прибрала латинизованої форми — Singidunum. У ІХ ст. місто завоювали слов’яни, і 878 року вперше згадується його слов’янська назва — Білий город, Білгород.
Cинонімом до назв Білгород, Біловіж є Білопіль. Село Білопілля є на Вінничині — саме в ньому зупинявся Оноре де Бальзак, коли їхав до Бердичева шлюбитися з Евеліною Ганською. Місто Білопілля є на Сумщині, на місці колишньої фортеці Вир часів Київської Русі. Вважається, що його заснували 1672 року козаки з Білопілля на Брацлавщині. А брацлавське Білопілля назване так нібито за характером тамтешніх ґрунтів (ЗН, 195).
Цікаві тут назви Білопілля й Вир на означення одного й того самого поселення. Цілком можливо, що Вир — трансформоване первісне вар — «фортеця», «місто», наявне в угорській назві Ужгорода — Унгвар, у назвах Сквира (Сквара), Пустоварівка тощо. Показово, що компонент вар — «фортеця», «місто» й навіть «край» частий саме в назвах раджпутських фортець. Та й сама назва Раджастхан має свій давній синонім — Раджвар, де санскр. sthan — «край», «країна» значеннєво тотожне санскр. var, основне значення якого — «укріплене місце», «фортеця», «замок». Цікаве й те, що компонент вір вхо<356>дить в ім’я старшого брата Крішни — Балавіра (хінді Бальвір, Балвір), де означає «Богатир», «Герой». Тобто ім’я Балвір означає «Могутній герой».
Віра (хінді Вір), тобто «Богатир», «Герой» — одне з імен самого Крішни; з цим словом споріднене грецьке heros, з якого й постало сучасне герой. Раджпутський воїн-герой також називається вір. Йому тотожне латинське vir — «муж», «справжній чоловік», «мужня людина», «воїн». Героїчне життя раджпутського воїна-віра, виняткова хоробрість його в битві й на війні оспівує раджпутська героїчна й історична поезія. Битва в раджпутській ідеології — жертвоприносини богам. Воїн-вір проходить свій геройський шлях — вір-ґаті, коли самовіддано сповняє свій обов’язок, свою дгарму. А найвища дгарма воїна-віра — полягти в бою з ворогом. Є особливий жанр ліричної поезії — вір-кав’я (санскр. kavya — «поезія», «вірші»), тобто «вірші про воїнів» (РСИ, 131).
Заслуговують на увагу назви Біловежа, Біловіж у різних ареалах України. На Чернігвщині є старовинне село Біловежі Перші, відоме з 1117 року. Вважається, що саме в цей час населення хазарської Білої Вежі на Дону було переселене на Чернігівщину, в теперішній Бахмутський район. Тут виникло їхнє поселення — вежа, залишки якого збереглися до наших днів. Згодом біля цієї хазарської вежі постало одне село Біловежі, а потім неподалік — друге. Давніше село й почали називати Біловежі Перші (ТСУ, 49). Вежа тут теж має значення «фортеця», «укріплене місце». Воно, очевидно, споріднене з іран. vaeja в авестійській назві Ар’яна-Веджа (перське Еран-веж), якою означається міфічна прабатьківщина іранських аріїв та земний рай і яку перекладають «Арійський простір», «Арійський край» (ЗМ, 451).
Ця іранська назва, певно, тотожна індійській назві Ар’я-варта — «Країна аріїв». В давньоіндійській міфології це країна, де звичайно розгортаються міфологічні сюжети, що мають реальну географічну прив’язку. Ар’яварта, за уявленнями індійців, — першопочаткова територія розселення ведійських аріїв в Індії. Вона займала Велику Північно-Індійську рівнину від західного моря до східного і від Гімалаїв на півночі до гір Віндг’я на півдні (у ведійські часи — Дандакаранья, досл. «Ліс Дандака» (про Дандаку в Криму й індоарійське плем’я дандарії на Південному Бузі див.: ТРС, 18–27)). Далі на південь розташовувалася країна неарійських племен — Дакшіна-патха (сучасний Декан), досл. «Південний шлях». Санскр. patha, хінді path тотожні англ. path й укр. путь, а санскр. dakshina — «південь», «права сторона» (пор. <357> укр. десниця — «права рука», «правиця» й річкову назву Десна). За ведійської епохи арійські племена не переходили цієї межі. Ар’яварта стала осердям індійської цивілізації, яка згодом поширила свій могутній культурний вплив на Південну Індію і Південно-Східну Азію. Саме в Ар’яварті склалися індуїзм, буддизм, джайнізм. У текстах і міфологічних мотивах Ар’яварта протиставляється як неарійському Півдню, так і Ірану — іншій країні аріїв на північний захід від Індії (ИДС, 62).