Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Психоісторичне тлумачення українського порубіжжя як невротичної стадії має виходити з аналізу традиції національного лібідо, адже, будучи успадкованим, воно лише «здобувається наново в процесі індивідуального розвитку», а це означає, що «обставини, які колись спонукали прийняти його, існують і досі та діють на кожного окремого індивідуума»[664]. Тобто національні архетипні письменники стають лише символічними фіксаторами лібідозного коду, його невротичних змін і порушень. Витіснення національної традиції, потужний материнський комплекс, послаблення структури бажання в імперській ситуації, а також неможливість задовольняти еротичне бажання органічним для національного суб’єкта шляхом ведуть до невротичності ситуації.

Вияв психосемантики національного еросу передбачав модерну психопоетику, розрив з традиційним реалізмом, котрий обґрунтовано сприймався як застаріла художність, неспроможна передати модерний психологічний стан невротичної української людини, а також розрив з традиційним романтизмом, що потребував у новій ситуації перегляду кастраційного механізму. Раннє українське жіноче письмо порубіжжя виявило явне незадоволення національною мужністю, про що, наприклад, свідчить творчість Є. Ярошинської, О. Кобилянської та ін. Модерна стадія літератури мала здійснити новий синтез, проаналізувавши не пізнаних до інстинктивної глибини «батьків», передусім національний романтизм на його депресивно-репараційній антиколоніальній позиції, закономірно повернувшись до архетипності Шевченка.

Психопорубіжжя також формувало потребу продовження стратегії європеїзації українського характеру: виведення національного характеру з російсько-імперського полону у європейський «сюжет», яке розпочав І. Котляревський, підсилив П. Куліш. Стратегія європеїзації передбачала свідоме виведення національної літератури у релігійний контекст, а також модерні пошуки власної іманентності на основі загальнолюдських цінностей. Так, одягаючись в античні одежі, Леся Українка зробила яскравий самоаналіз, що символізував аристократичну жіночість в її порубіжній архетипній національній істеричності — образі Касандри[665].

У зв’язку з потребою модернізації еросу українське творче Его мало продовжити просвітлення класичного романтизму, що народився у двох відокремлених формах — низькій, яка символізувала мазохістську ерогенність українського Дон Жуана («Енеїда» І. Котляревського), і високій, яка символізувала мазохістську аскетичність на шляху утвердження десексуалізованого пророка (образ сина Божого як сина Національного у творчості Т. Шевченка), а відповідно — конфлікт сексуальної Трої і охрещеної Русі-України в українській психіці, що визначив пошуки модерного романтизму (новоромантизму, як назвала його Леся Українка). Для просвітлення традиційного дволикого романтизму необхідні були ревізії класичних прийомів традиційного реалізму і пошуки модерного реалізму, тобто такого неореалізму, що рухав би далі аналітичне проникнення у національне несвідоме, вбираючи у себе на цьому шляху модерні художні елементи.