Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Саме у Шевченковій творчості несвідомо сформувалася своєрідна тенденція українського класичного чоловічого еросу як такого оберненого донжуанства, що проявилося через бажання рятувати коханих українських жінок. Спокусливого українського Дон Жуана як ерогенного мазохіста характеризувало те, що він спокушав жінку пасивно, своєю неагресивною сексуальністю. Цю сексуальну психологію українського Дон Жуана представив Л. фон Захер-Мазох у повісті «Дон Жуан із Коломиї»(1866) як аристократичну сексуальність: «Цей чоловік міг подобатися жінкам. У ньому нічого не було від тієї неприкритої незграбности, яку в інших народів вважають мужністю, він був наскрізь просякнутий шляхетністю, стрункий і вродливий, однак пругка енергія, непереборна впертість промовляли у кожному його рухові»[659]. Очевидно, саме таким був у своїй молодості і Т. Шевченко, спокушаючи аристократок (княжну Варвару, княгиню Ганну та ін.) синівським ерогенним мазохізмом і несучи в собі бунтівливу духовну енергію, що йшла від батьківського філософського мазохізму і стала головною символічною загрозою для Російської імперії.

Психосемантика українського донжуанства вивершується у творчості Шевченка через тлумачення образу Богоматері як врятованої святої покритки: кохана жінка перебуває в небезпеці завдяки своїй схильності до сексуальності, а тому коханий (як Йосип біля Марії) має її вберегти, зокрема своєю моральністю протидіяти її несвідомим нахилам. Мабуть, у дитинстві на Шевченка велике враження справила якась історія покритки, що породило до цих жінок суперечливе почуття жаги і провини, оскільки він розумів, що також належить до чоловічого племені, яке загрожує несвідомій жінці.

Подібний психотип чоловіка, якому властиво рятувати кохану жінку, визначає суть любовної поведінки всіх українських класиків. Цей характерний вибір любовного об’єкта характеризує ерос Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, П. Куліша та ін.

Т. Осьмачка, подаючи українську реальність 1912 р. у своїй повісті «Старший боярин» (1944), саме цей український чоловічий спосіб вибору любовного об’єкта зафіксує у всій його оголеній символізації. Сюжет повісті формується на закоханості головного героя Гордія Лундика в чужу наречену Варку, яку він має порятувати від її «поганого» нареченого Харлампія Проня, що символізує імперського суб’єкта — спадкоємця Маркури Пупаня — містичного чоловіка-диявола, що панує в українському світі[660]. Статус «старшого боярина», який посягає на чужу наречену і бажає «порятувати» її, обумовлюється не лише прилипанням національного лібідо до материнського об’єкта, але й несвідомою заздрістю до розкутої імперської сексуальності, оскільки власна хронічно пригнічується. У зв’язку з цим одержимим «порятунком» формується в національному еросі загрозливе розщеплення любовного потягу, що стає однією з причин божевілля Т. Осьмачки. У його автобіографії є кохання до черниці, яке символізує несвідоме бажання відвоювати жінку в аскетичного Бога.