Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Критика «дисгармонійних» українських класиків з уст перших українських модерністів — Лесі Українки, В. Підмогильного та М. Хвильового — виявила комічну неприналежність українського письменника до проблеми сексуальності. Якщо в традиційному романтизмі агресивна присутність сексуальності була ознакою імперського еросу, то на модерністській стадії мала усвідомитися недооцінка аналізу психосексуальності в моделюванні державницького бажання.

Усвідомлення гальмівного кастраційного комплексу і розщепленого національного еросу означало прийняття модерного розуміння еросу, згідно з яким волю до вищого життя супроводжує гармонія аскетичного (любовного) і природного сексуального потягів. Закономірно, що улюбленим філософом провідного ідеолога української модерної державності В. Винниченка стане А. Шопенгауер з його метафізикою статевої любові. Як відомо, А. Шопенгауер (1788—1860) одним із перших зробив інстинкт і сексуальність об’єктами філософської рефлексії. Всяка тілесна діяльність, вважав він, є проявом несвідомої волі, яка спрямовується на певний об’єкт, котрий є метою її бажання[661]. Оскільки смислом людського життя є боротьба зі смертю, то найприродніше воля до життя, вважав А. Шопенгауер, проявляється у статевому потязі, незадоволення якого породжує тугу, повне задоволення — нудьгу.

Шопенгауерівський пафос виразно відчитується у творчості українських модерністів — О. Кобилянської, В. Винниченка, В. Підмогиль-ного та ін. Чоловічий характер меланхолії у Винниченка пов’язаний з тугою «за створенням себе» не лише у дусі, але й у тілі, а оскільки сміливість і відчайдушність себе-творення розбивається об реальну життєву логіку дисгармонії, роз’єднання духовного і сексуального, виявляючи обмеженість, недовершеність цілісного акту, то переживання розкладеного бажання виявляє тугу від життя без цілісної творчості і недосяжної досконалості. В особі Винниченка модерна українська література, що дошукується власного лібідозного коду, розділятиме таку філософську позицію, згідно з якою прояв статевої (сексуальної) природи людини є нижчими формами волі, у боротьбі яких виникають вищі, котрі їх всіх поглинають[662]. Оскільки у статевій любові реалізується індивідуальна та національна воля до життя, яка полягає у відтворенні майбутніх поколінь, то статева любов стала важливим об’єктом для літературних рефлексій. Шопенгауерівська рефлексія символічно вплинула на українське художнє мислення порубіжжя (найяскравіше — у творчості В. Винниченка), адже актуальним на цій стадії був синтез розкладеного національного еросу — заради значущої символічної «Дитини» — національної Держави. Символічна психосемантика «Дитини», як і з появою «Енеїди» Котляревського, знову пророчо вирине в психоісторії української літератури завдяки творчості В. Винниченка. Вона тісно пов’язана з пошуком свідомої Жінки, яка обирається Матір’ю для духовного Сина, який продовжить свого духовного Батька.