Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Внутрішнім чинником, що сприяв невротичності національного характеру було нединамічне лібідо через його прилипання до окремих напрямів та об’єктів. Цю здатність українського лібідо можна побачити через аналіз традиційного національного еросу.

Напередодні порубіжжя, як відомо, в українській психоісторії сформувалися її основні позиції, завершився цілісний цикл, що створило умови для його пізнання та поглибленої модернізації. Невипадково тоді розроблялися перші проекти історії української класичної літератури (І. Франко, С. Єфремов та ін.). Тлумачення класичного циклу виявило його головний центр — Т. Шевченка. Так, С. Єфремов кваліфікував поетів на гармонійних, прикладом яких був Т. Шевченко (тобто таких, які, з погляду психоаналізу, мали цілісне тотальне бажання) і дисгармонійних, зразком якого був П. Куліш (тих, які хронічно роздвоювалися у своєму бажанні, тобто психологічних невротиків). Психологічна складність Куліша породжувала психологічну ускладненість літератури, відкривала перспективу для модерністського порубіжжя з його спраглим пошуковим пафосом. Вона давала багатий матеріал для вивчення внутрішніх українських чинників невротичності. Адже, зважаючи на те, що основою національного існування (так само, як індивідуального) є бажання, то внутрішнім чинником невротичності були психічні конфлікти, коли одна частина особистості відстоювала одне бажання, а інша боролася проти нього. Подібні психічні конфлікти в українському характері стали результатом вимушеної стриманості, постійного пригнічення, адже лібідо хронічно було змушене шукати об’єкти-замінники, ухилятися від прямих способів задоволення. Тобто оскільки національний характер формувався в колоніальних умовах (умовах потужного витіснення власної традиції), то він був вражений роздвоєністю, хитаннями первісного еротичного і похідного від нього національно-державницького бажання, яке постійно маскувалося, приховувалося, або згасало повністю. Тому явно відкинуті бажання у колоніальних умовах здійснювалися маскувальним шляхом, зазнаючи перекручень і пом’якшень. Невипадково прийом маски став головним прийомом І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка й П. Куліша. Оскільки внутрішні гальма виникають із реальних зовнішніх перешкод, то «щоб зовнішня вимушена стримливість стала патогенною, її має доповнити внутрішня вимушена стримливість»[644]. Це й позначилося на характері національно-державницького бажання, яке на порубіжжі втрачало свою тотальність і послаблювалося через страх, непевність у собі під впливом потужної відмови, тобто потужного витіснення, якому сприяв імперський дискурс боговбивства.