Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Закономірно, що у час Fin de Siècle до неоромантизму було більш схильне українське «жіноче письмо» (Леся Українка, О. Кобилянська), до неореалізму — модерне «чоловіче письмо» (В. Стефаник, М. Коцюбинський, В. Винниченко та ін.). Але і неоромантизм і неореалізм формувалися під впливом загальноєвропейського «сюжету» новоромантизму (символізму) і його невротичних характерів. Логіка української психоісторії не дає змоги стверджувати про окреме явище символізму або імпресіонізму, як це роблять деякі вітчизняні дослідники[666]. Художні явища української літератури чітко диференційованими не були, а дотягування їх до західноєвропейських модерних стилів унеможливлює пізнання їх іманентної (цілісної) специфіки.

Відсутність множинної стильової диференціації є загальною ознакою української психоісторії, що прагнула сформувати у своєму лоні тотальне національно-державницьке бажання. Але заперечення традиційної реалістичної поетики виникало органічно, оскільки пов’язувалося з активізацією різних психізмів, які вже не могли виражатися прямо, безпосередньо, а потребували поетики натяків, поетики мовчання, емоційного згущення, трагічного надриву (як, наприклад, у В. Стефаника). Зіткнення з власним складним автопсихологізмом вело українського модерного архетипного письменника до символу і міфу у пошуках нових пророчих візій. Відштовхуючись від особистого складного і суперечливого психізму, архетипний письменник звертався до символізованого минулого, яке зв’язувалося з національним сучасним, оприсутнюючи ідею Держави з проблематичною концептуалізацією історичного вибору (пророча драма Лесі Українки, в якій символізується національний психогенезис). Модерний український Символ як синтез національного еросу формувався через пророчий дискурс і жіночий жертовний образ: образ несвідомого себе Дон Жуана у «Камінному господарі» Лесі Українки відсилав до українського ерогенного мазохізму, якому загрожує тоталітаризм в образі Командора, тому закохана в нього Долорес постає в образі порубіжної пророчиці, яка шукає шляхів порятунку для інфантильного Дон Жуана. На межі між символічною та міфологічною поетикою пророча драма Лесі Українки з ознаками новоромантизму створювала на основі загальнолюдської проблематики нову просторовість (архетиповість) художнього мислення, невластиву для попередньої романтичної літератури, тобто мегаломанія (манія космічної масштабності, вселенськості) виводила драму Лесі Українки з обмеженого поля колоніальної національної онтології. По-новому актуалізуючи архетип Котляревського й архетип Шевченка, Леся Українка моделювала проблемний національний універсум, де українка вступила в істеричний діалог з Богом-отцем, як Касандра з Аполоном, перетворюючись на фігуру еротично-демонічну — прокляту Міріам, яка крізь віки одержимо прикута до Месії. Якщо в романтизмі Шевченка витіснялася сексуальність, то в жіночому новоромантизмі вона прагне стати явною всупереч інерції традиційного кастраційного комплексу в національній літературі, оскільки спрацьовує особливість жіночої психології. Пояснюючи неспівмірність чоловічого і жіночого еросу, М. Бердяєв стверджував, що чоловіча любов часткова, не захоплює всієї чоловічої істоти, жіноча — цілісніша, внаслідок чого жінка може стати одержимою, нести в собі смертельну небезпеку еросу[667]. Після Т. Шевченка у творчості Лесі Українки українська література почула новий голос одержимого патріотичного еросу, пройнятого глибинною зв’язаністю з материнським тілом вітчизни.