Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Український модерніст був синтетичним у спробах поєднати «своє» (індивідуально-психологічне) і «чуже» (загальнолюдське). Шевченківське символічне трансцендування (звернення до сакрального материнського ядра — Великого Льоху України, закопаного Скарбу, своєрідного «золотого руна») в новоромантизмі набуває нового смислу: воно стає актуально модерним (індивідуалізованим) і загальнолюдським фактом, пов’язується з метафізикою Жінки, яка — і донька, і мати, і коханка, і пророчиця, та з метафізикою Чоловіка, який — і батько, і син, і коханець, і пророк. Це свідчило про згасання традиційного (колективно маркованого) трансцендування, яке набувало яскраво індивідуалістичного пошуку, пов’язаного із статевою метафізичною істиною. Жіночо-чоловічий дуалізм, за яким чоловік і жінка — контрастні величини, виражав також контрастність традиції і модерну, спровоковану активізованою жіночою суб’єктністю. Отже, якщо поетичний «синівський» міф Шевченка, лібідозно пов’язаний з трансцендентно Іншою, якою був материнський об’єкт України, вів до утвердження батьківської мужності, то архетипні пошуки В. Винниченка, Лесі Українки пов’язані з трансцендентно Іншими, якими є Жінка і Чоловік, але не лише в емпіричному, а й у цілісному метафізичному сенсі. На порубіжжі модерна Україна — це передусім Жінка і Чоловік, а пошуки модерної державності — це пошуки української аристократичної Мужності і Жіночості.
Отже, перед українським модернізмом як новоромантизмом і новореалізмом постала модерна статева проблематика, яка стосувалася вияву національної психосексуальності, репарації національної мужності, символізації аристократичної жіночості, синтезу національного еросу. Завдяки їй українське порубіжжя виявило, що затримка в розвитку національного характеру є наслідком колоніальної фіксації на материнському об’єкті, яка породжує інфантилізацію національної мужності і національної жіночості.
NB
На МИНУЛОМУ порубіжжі актуалізується проблема осмислення національного еросу — його лібідозного коду.
УКРАЇНСЬКИЙ чоловічий ерос поєднує в собі синівський ерогенний мазохізм з батьківським філософським мазохізмом, що творить у нормальних умовах розвитку аристократичний ерос. У колоніальних умовах він катастрофічно розщеплюється, втрачає власну самототожність.
АНАЛІЗ класичного українського еросу на порубіжжі виявляє в ньому характерну розщепленість ніжної і хтивої течії любовно-сексуального потягу, що веде до неусвідомленого національного комплексу донжуанства як одухотвореного донжуанства, коли ряд бажаних жінок виносяться за межі сексуальності, формуючи у психічних уявленнях чоловіка-творця образ Матері та її символічного замінника — України.
МАТЕРИНСЬКИЙ синівський комплекс разом з батьківським моральним мазохізмом символічно формував національну еротичну мужність як цілісну єдність сина і батька, яка передбачала еротичну реалізацію жінки як доньки і матері. Це обумовлювало потребу відрефлексувати у модерній українській літературі національний ерос та його відношення до імперського. Адже відсутність такого самоусвідомлення сприяла розщепленню національної мужності і національної жіночості. Їх аристократичний варіант мало витворити українське літературне порубіжжя.
3.3. Модерністська психосемантика еросу в українській літературі
На порубіжжі відбулася символізація провідного українського жіночого психотипу, який зауважив І. Франко, називаючи Лесю Українку «єдиним мужчиною між сучасними українськими поетами»[668]. Ця фраза, за словами Є. Маланюка, «не є тільки дотепним парадоксом»[669]. Самоусвідомлення жіночого характеру та його видимість у дзеркалі літератури на порубіжжі спонукали до зіставлення чоловічого і жіночого характерів у національному світі. «Навіть побіжний перегляд нашої історії, — писав Є. Маланюк, — навіть позірне знайомство і з проявами української національної психіки — приводять до думки, що Франкова фраза — не льокальний парадокс, а важлива заввага, що має надто глибоке й широке значіння»[670]. Аналізуючи українську національну психіку на основі філософсько-психологічної теорії О. Вайнінгера, Є. Маланюк бачить, що українська жіночість має оригінальний й різко відмінний характер порівняно з жіночістю європейських націй[671]. Вдаючись до архетипних образів, він зіставляє персоніфікацію мужнього войовничого прояву, що в усіх народів уособлює чоловік, — Марс, Apec, Вотан та ін., з втіленням його в давньоруській традиції в образі жінки (наприклад, Діва-Обида у «Слові про Ігорів похід»). В українській міфології войовничий імпульс втілений в жіночому образі так само, як і прекрасні вияви любові. Про це свідчить наявність двох божеств, що втілюють мужність і жіночість — Див і Дива, а їх єдність виражена у семантиці слова «дівчина». Див — божество неба, яке в інших народів має винятково чоловічу семантику, а в українській міфології небесний Див — це амбівалентне божество, яке характеризує дві мужності — маскулінну з семантикою смерті, що зображається «у вигляді великої хижої птиці з потворним жіночим обличчям»[672], та духовну — з семантикою — «нетлінності, вічності і чистоти»[673]. Із символізацією маскулінності в жіночому образі пов’язані народні пісні та легенди про войовничу жінку та «військо дівоцьке», які дотепер збереглися на Поліссі[674]. Олена Пчілка у 1903 р. публікує поліську колядку, що відсилає до цих образів:
668
Франко І. Твори: У 12 т. — К., 1955. — Т. XVII. — С. 245.
669
Маланюк Є. Жіноча мужність // Українські періодичні видання для жінок в Галичині (1853—1939). Анотований каталог. — Львів, 1996. — С. 86.
670
Там само.
671
На подібний факт відмінності вказував також знаменитий австрієць, що народився у Львові, Леопольд фон Захер-Мазох у статті «Жіночі образки з Галичини». Див.: Л. фон Захер-Мазох. Вибрані твори. — Львів, 1999. — С. 19—37.
672
Войтович В. Українська міфологія. — К., 2002. — С. 146.
673
Там само. — С. 147.
674
Див.: Денисюк І. Амазонки на поліссі. — Луцьк, 1993.