Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— От мерзотник, — бувало, з гидливою міною бурчав він про свого зятя першому-ліпшому горілчаному братові біля стойки бару в офіцерському клубі.— Усім, чого домігся, цей паршивий сучий син зобов’язаний мені. Це я зробив з нього людину! Сам він надто безмозкий, щоб дати собі раду.
— Він вважає себе найрозумнішим у світі,— ображеним тоном скаржився полковник Мудас своїм дружкам на другім кінці стойки. — Він не терпить жодних зауважень і не слухає найкращих порад!
— Він тільки й знає, що давати поради, — зневажливо пирхаючи, хрипів далі генерал Бидл. — А коли б не я, він і досі ходив би в капралах.
Опріч зятя, генерал Бидл завжди мав при боці свою особисту медсестру — на загальну думку, дуже ласий шматочок! То була мініатюрна, пухкенька блондиночка — рожеві щічки з ямочками, сяючі від щастя небесно-блакитні очі й завжди бездоганний перманент на виточеній голівці. Вона всміхалася до кожного, але ніколи не заговорювала першою. Пишногруда, кров з молоком, генералова медсестричка була зваблива, як той дозрілий персик; льотчики обминали її десятою дорогою. Ця соковита, солоденька, слухняна дурепка доводила до нестями весь особовий склад дивізії, тільки не генерала Бидла.
— Бачили б ви її голяка! — аж давився від реготу генерал, кидаючи лукаві погляди на свою медсестру, а та з безглуздою світосяйною посмішкою мовчки стояла поруч. — Там, у штабі дивізії, вона в мене ходить у такому вечірньому мундирчику в обтяжку, із пурпурового шовку — мені Майло добув. Мундирчик облипає так щільно, що пипки в неї стирчать, мов ті стиглі черешні. Під нього вона не може вдягти навіть спіднього — ні ліфчика, ні штанців. Я наказую їй, щоб з’являлася в ньому вечорами, коли Мудас приходить у гості: хай трохи помучиться, — іржав генерал Бидл. — Ви б тільки бачили, що діється під тим мундирчиком, варто їй ворухнутися! Цей байстрюк стає сам не свій. Та нехай спробує обмацати її чи будь-яку іншу бабу, і я тут же розжалую цього павіана в рядові — буде в мене цілий рік чистити картоплю на кухні!
— Він виставляє її переді мною лише для того, щоб я помучився, — глухо бідкався полковник Мудас у другім кутку бару. — Там, у штабі, вона ходить у мундирчику з пурпурового шовку, який так щільно її облягає, що пипки в неї стирчать, мов ті стиглі черешні. Під ним немає навіть місця для ліфчика чи штанців. Ви б тільки чули, як шелестить той шовк, варто їй ворухнутися! Та хай би я тільки спробував позалицятися до неї чи до якоїсь іншої баби, як він тут же розжалує мене в рядові й відправить на цілий рік на кухню чистити картоплю. Я від неї сам не свій!
— Відколи ми тут, у Європі, він не торкнувся жодної спідниці,— звірявся генерал Бидл, і від усвідомлення цього жорстокого факту його масивна шпакувата голова тряслася у приступі садистського реготу. — Я тому й не спускаю з нього ока, щоб він не міг дорватися до тих бабів! Ви уявляєте, як мучиться цей нещасний мерзотник!
— Відколи ми тут, у Європі, я не спав із жодною жінкою, — пускав сльозу полковник Мудас. — Уявляєте, яка це для мене мука?
Варто було генералові Бидлу когось незлюбити, і він ставав до нього так само непримиренний, як до полковника Мудаса. Він не вважав за потрібне прикидатися, нехтував виявами такту та іншими подібними умовностями. Його кредо як фахового солдата було просте й чітке: він свято вірив, що ті молоді люди, якими він командує, повинні бути готові віддати життя заради ідеалів, прагнень чи неуподобань тих старших людей, які командують ними. Підлеглих йому офіцерів та рядових він розрізняв за одним-єдиним принципом — як вони виконують свій військовий обов’язок. То була єдина вимога, а в усьому іншому вони могли робити все, що їм заманеться. Полковникові Пескарту було вільно, скажімо, примушувати своїх людей робити по шістдесят бойових вильотів, Йоссар’янові, якщо подобається, — стояти в строю голяка, хоча в ту мить од цього видовища у генерала Бидла відвисла кам’яна щелепа. Владним кроком він рушив уздовж шеренги — переконатися, що на чоловікові, який виструнчився в першому ряду і чекає на нагороду, справді нічого немає, крім хатніх капців. У генерала Бидла на хвилину відібрало мову. Полковник Пескарт мало не зомлів, коли побачив Йоссар’яна, тож підполковникові Порку довелось підбігти ззаду й міцно схопити його за лікоть.