Пастка на дурнів

А може, нова норма — шістдесят бойових вильотів — і справді завелика, якщо Йоссар’ян відмовляється виконувати її, майнуло в думці полковника Пескарта, але він тут же пригадав, що, примусивши своїх людей робити більше вильотів, ніж будь-хто інший, він домігся для себе найбільшого й найвідчутнішого успіху. Як любив повторювати підполковник Порк, армія кишить командирами, яких ніхто не помічає, тому що вони ні на крок не відступають від інструкції; коли хочеш, щоб тебе помітили, плюнь на всякі інструкції й приписи згори, бо вони тільки обмежують твою ініціативу, і зроби щось незвичайне: наприклад, хай твої льотчики виконують більше бойових завдань, ніж у будь-якого іншого командира полку. Лиш тоді всі побачать, що ти — справжній комадир! Схоже було, що жоден із генералів не заперечував проти такого почину, але, наскільки він міг помітити, ніхто не виявляв і особливого захвату. Це навело його на думку, що, певно, шістдесяти вильотів замало, щоб тебе помітили, тобто, можливо, слід буде підняти норму відразу ж до сімдесяти, вісімдесяти, ста, ба навіть до двохсот, трьохсот або й до шести тисяч!

Звичайно, було б набагато краще служити під проводом такого чемного й чуйного начальника, як генерал Штирхер, аніж під проводом такої брутальної колоди, як генерал Бидл, бо генерал Штирхер — мудра, далекоглядна і культурна людина, випускник найаристократичнішого університету, і хто ж, як не він, здатний зрозуміти й гідно оцінити полковника Пескарта. Проте досі генерал Штирхер не давав полковникові Пескарту бодай найменшого приводу гадати, що він і справді розуміє його й гідно цінує. Та полковника Пескарта вистачило, однак, на те, щоб збагнути, що зовнішні вияви взаємошанування, власне, зайві у стосунках між такими тонкими й упевненими в собі людьми, як-от він та генерал Штирхер, — вони-бо можуть і на відстані тішитись обопільною симпатією і підтримувати потрібний духовний контакт без зайвих жестів чи слів. Досить було того, що вони з одного тіста, і полковник Пескарт був певний, що його підвищення — це лише справа часу і що потрібно тільки запастися терпінням і розважливо чекати; хоча в душі він страждав від того, що генерал Штирхер ніколи спеціально не шукав його товариства, а коли вони бували поруч, генерал не намагався обдарувати його своєю ерудицією та дотепами щедріше, ніж будь-кого іншого, включаючи й нижніх чинів. Чи то полковник Пескарт не міг знайти потрібний підхід до генерала Штирхера, чи то генерал Штирхер зовсім і не був таким уже блискучим, іскристим, тонким, мудрим та далекоглядним начальником, яким хотів здаватися, а насправді таким чулим, привітним, справедливим та витонченим начальником був генерал Бидл, і під його, керівництвом полковникові Пескарту було б набагато краще; і нараз полковник Пескарт, остаточно заплутавшись у тому, як хто до нього ставиться, заходився очманіло лупити кулаком по кнопці дзвоника, викликаючи до себе підполковника Порка, бо хотів негайно почути від нього, що він, полковник Пескарт, — загальний улюбленець, а Йоссар’ян — то лиш витвір його хворої уяви, і що він, полковник Пескарт, робить чудові успіхи у своїй прекрасній, героїчній борні за генеральський чин.