Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

— Стівене Кінг, ти мене бачиш? — запитав його Роланд.

— Хайл, стрільцю, я бачу тебе дуже добре.

— Коли ти побачив мене вперше?

— Тільки сьогодні.

Роланд цьому помітно здивувався і трохи знервувався. Зовсім не такої відповіді він очікував. Але Кінг продовжив:

— Я бачив не тебе, а Катберта. — Пауза. — Ви з Катбертом розламували хліб і розкидали під шибеницею. Про це йдеться у вже написаній частині.

— Атож, ми це робили. Коли на ній гойдався кухар Гекс. Ми тоді були усього лиш хлопчаки. Тобі цю історію розповів Берт?

Але Кінг не дав відповіді на це.

— Я бачив Едді. Я бачив його дуже ясно. — Пауза. — Катберт і Едді близнюки.

— Роланде, — почав Едді притихлим голосом. Роланд обірвав його, різко мотнувши головою, і поклав кулю, за допомогою якої він гіпнотизував Кінга, на стіл. А Кінг все дивився туди, де вона щойно була, так, ніби продовжував її бачити. Та, либонь, таки й бачив. Порошинки танцювали навкруг його темної кудлатої голови.

— Де ти був, коли побачив Катберта й Едді?

— У повітці, — голос Кінга впав. У нього почали тремтіти губи. — Тітонька посадила мене туди, бо ми хотіли втекти.

— Хто ви?

— Я з моїм братом Дейвом. Нас зловили і привели назад. Усі казали, що ми погані хлопці, негідники.

— І тобі довелося сидіти у повітці?

— Так, і пиляти дрова.

— Це така тобі була кара.

— Так, — у кутику Кінгового правого ока набрякла сльоза. Покотилася йому по щоці, загубившись у бороді. — Курчата мертві.

— Курчата у повітці?

— Так, вони, — за першою сльозою котилися інші.

— Від чого вони померли?

— Дядько Орен каже, курячий грип. У них розплющені очі. Вони такі… трохи лячні.

«А можливо, й зовсім не трохи, — подумав Едді. — Судячи зі сліз на його зблідлих щоках».

— Ти не міг піти з повітки?

— Поки не попиляю дрова — ні. Девід свою частину вже попиляв. Тепер моя черга. На курчатах павуки. Павуки у їхніх тельбухах, такі червоненькі. Як крапочки червоного перцю. Якщо вони перескочать на мене, я захворію на грип і помру. Але потім я повернуся.

— Чому?

— Я стану вампіром. Стану його рабом. Може, його писарем. Його хатнім письменником.

— Чиїм?

— Господаря Павуків. Багряного Короля, в’язня Вежі.

— Боже мій, Роланде, — прошепотів Едді. Його трусило. Що це вони тут таке надибали? Що за гніздо розворушили? — Сей Кінг, Стіве, а скільки було… скільки тобі зараз років?

— Сім, — пауза. — Я упісявся, прямо в штанці. Не хочу, щоб мене кусали павуки. Ці червоні павуки. Але тоді прийшов ти, Едді, і я став вільним.

Він радісно посміхнувся, щоки блищали від сліз.

— Ти сонний, Стівене? — спитав Роланд.

— Атож.

— Засинай глибше.

— Добре.