Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Роланд подивився на нього прискіпливо.

— Ти певен цього?

— Так.

— Тоді хай буде так. Коли почуєш пісню Черепахи або плач Ведмедя, можеш знову починати писати.

— Коли я розплющую око у твій світ, мене бачить він, — пауза. — Воно.

— Я знаю. Ми намагатимося тебе захищати в такі моменти так само, як збираємось захищати троянду.

Кінг посміхнувся.

— Я люблю троянду.

— Ти її бачив? — спитав Едді.

— Авжеж, так, у Нью-Йорку. Далі по вулиці від готелю «ООН-Плаза». Зазвичай у крамничці делікатесів. Том і Джері. У підсобці. Тепер там пустище.

— Ти розповідатимеш нашу історію, допоки не відчуєш втоми. — наказав Роланд. — Коли вже будеш не в змозі розповідати, коли пісня Черепахи і плач Ведмедя слабшатимуть у твоїх вухах, тоді ти відпочиватимеш. А коли зможеш розпочинати знову, тоді розпочинатимеш. Ти…

— Роланде?

— Сей Кінг?

— Я робитиму, як ти кажеш. Буду слухати пісню Черепахи і кожного разу, як її чутиму, продовжуватиму історію. Якщо житиму. Але ти мусиш теж прислухатися. До її пісні.

— Чиєї?

— Сюзанни. Немовля її вб’є, якщо ти не діятимеш швидко. І слух твій мусить бути гострим.

Едді кинув погляд на Роланда, зляканий погляд. Роланд кивнув. Час було йти.

— Послухай мене, сей Кінг. Нас добре прийняли у Бриджтоні, але зараз ми вже мусимо тебе залишити.

— Так, — відповів Кінг, і промовив він це з таким непідробним полегшенням, що Едді ледь не розреготався.

— Ти стоятимеш там, де стоїш, ще десять хвилин. Розумієш мене?

— Так.

— Потім ти прокинешся. Почуватимешся дуже гарно. Ти не пам’ятатимеш, що ми були тут, хіба що десь у самісіньких глибинах мозку.

— У каналізаційних колодязях.

— У каналізаційних колодязях, хай так. На поверхні ти вважатимеш, що був задрімав. Чудово виспався, прокинувся свіжим. Забереш свого сина й поїдеш туди, куди збирався. Почуватимешся прекрасно. Життя твоє йтиме далі. Ти напишеш купу історій, але кожна з них тією чи іншою мірою буде про цю історію. Ти мене зрозумів?

— Ага, — промовив Кінг вельми схожим на Роландів похмурим голосом, яким той балакає, коли втомлений, — в Едді знову аж мурашки побігли по спині.

— Бо побачене не може бути небаченим. Як і знане не може бути незнаним. — Він помовчав. — Можливо, це не стосується смерті.

— Атож, можливо. Кожного разу, як почуєш пісню Черепахи — якщо ти так сприймаєш ці звуки, — ти знову братимешся до нашої історії. Єдиної справжньої історії, яку ти мусиш розповісти. А ми намагатимемося тебе захищати.

— Я боюсь.

— Знаю, але ми намагатимемося…

— Не в тім річ. Я боюсь, що не зможу закінчити, — він стишив голос. — Я боюсь, що Вежа завалиться і винен буду я.

— Це залежить від ка, не від тебе, — промовив Роланд. — І не від мене. Наразі я задоволений. А тепер…

Він кивнув Едді й підвівся.

— Зачекайте, — заперечив Кінг.