Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #6
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0791-5
- Переводчик: Олександр Красюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI». Краткое содержание книги:
— Я рахую до трьох. На рахунок три ти западеш у найглибший із можливих сон.
— Добре.
— Раз… два… три…
На слові три голова Кінга похилилася йому на груди. Срібляста нитка слини повисла з його рота, погойдуючись, немов якийсь маятник.
— Отже, дещо ми тепер знаємо, — подивився Роланд на Едді. — Можливо, це щось важливе. Багряний Король торкнувся його, коли він був ще малим, але, мені здається, ми перетягли його на свій бік. Тобто, це ти його перетягнув, Едді. Ти і мій старовинний друг Берт. У будь-якому разі, через це він став доволі особливим.
— Мені було б приємніше почути про власний героїзм, аби я сам про нього хоч щось пам’ятав, — зауважив Едді. — Ти ж розумієш, що, коли цьому Кінгові було сім років, я тоді ще навіть не народився?
Роланд усміхнувся.
— Ка — колесо. Тебе крутить на ньому під різними іменами віддавна. Одне з тих твоїх імен, я гадаю, — Катберт.
— А як розуміти його слова про те, що Багряний Король — в’язень Вежі?
— Не маю ані найменшого уявлення.
Роланд знову повернувся до Стівена Кінга.
— Стівене, як ти гадаєш, скільки разів Господар Дискордії намагався тебе вбити? Вбити і зупинити твоє письмо? Заткнути твого небезпечного рота? Від того першого разу в повітці твоїх тітки з дядьком?
Кінг, схоже, намагався щось порахувати, а тоді похитав головою.
— До фіга, — промимрив він. — Багато разів.
Едді з Роландом обмінялися поглядами.
— І завжди хтось втручався? — спитав Роланд.
— Та ні, сей, не подумай. Я не слабак. Іноді я ухилявся.
Роланд на це видав регіт — звук сухого дрючка, переломленого об коліно.
— Ти розумієш, хто ти такий?
Кінг похитав головою. Закопиливши нижню губу, немов ображене дитинча.
— Ти розумієш, хто ти такий?
— По-перше, батько. По-друге, чоловік. Письменник, по-третє. А тоді — брат. Далі мені нема чого сказати. Гаразд?
— Ні. Не гаразд. Ти розумієш, хто ти такий?
Довга мовчанка.
— Ні, я тобі розказав усе, що міг. Перестань мене розпитувати.
— Я перестану, коли скажеш правду. Ти розумієш, хто…
— Так, добре. Я розумію, на що ти натякаєш. Тобі цього достатньо?
— Поки що ні. Скажи мені, хто…
— Я Ґан, або одержимий Ґаном, не знаю, що саме, та, либонь, тут нема різниці. — Кінг почав плакати. Сльози лилися жахаюче беззвучно. — Але це не Діс, я відвернувся від Діса, я відкидаю Діса, і цього мусило б бути достатньо, але ж ні, ка ніколи не догодиш, старому захланному ка, отак вона сказала, хіба ні? Сюзанна Дельгадо перед тим, як ти її вбив, чи я її вбив, чи Ґан її вбив. Сказала: «Захланне старе ка, як я його ненавиджу». Хто б її не вбив, але саме я змусив її це сказати, я, бо його ненавиджу, отак. Я чиню опір підбуренням ка і буду йому суперечити до самого того дня, коли ввійду на галявину наприкінці шляху.
Роланд, сидячи біля столу, зблід, почувши ім’я Сюзанни.
— А ка так і з’являється до мене, з’являється з мене, я його перекладаю, я змушений його перекладати, ка лізе в мене з пупка, немов стрічка. Я не ка, я не стрічка, воно просто проходить крізь мене, і я його ненавиджу, я ненавиджу все це! В курчатах було повно павуків, ви розумієте, повно павуків!
— Перестань рюмсати, — гримнув Роланд (що характерно, без жодної ознаки співчуття, на подив Едді), і Кінг затих.
Стрілець посидів, поміркував, потім підвів голову.
— Чому ти перестав писати далі історію після того, як я прийшов до Західного моря?
— Ти що, тупий? Тому що я не хочу бути Ґаном! Я відсторонився від Діса, отже, був здатен також відсторонитися й від Ґана. Я кохаю мою дружину. Я люблю моїх дітей. Мені подобається писати історії, але я не хочу писати вашу історію. Вона мене лякає повсякчас. Він шукає мене. Він Око Короля.
— Але відколи ти перестав, то вже ні, — промовив Роланд.
— Ага, відтоді вже ні, відтоді він більше не шукає мене, він мене не бачить.
— Попри все, ти мусиш продовжувати.
Обличчя Кінга скривилося, неначе від болю, а потім розгладилося до попереднього, сонного, стану.
Роланд підняв свою понівечену правицю.
— Розпочнеш з того, як я втратив пальці. Запам’ятав?
— Омари-почвари, — промовив Кінг. — Вони їх відкусили.
— А звідки ти це знаєш?
Кінг хитро усміхнувся і видав тихий звук: шшшшшшух.
— Вітром навіяло, — сказав він.
— Ґан зрушив світ і сам рушив далі, — відгукнувся Роланд. — Це ти хотів сказати?
— Атож, і світ завалився б у прірву Хаосу, якби не велика черепаха. Отак він опинився в неї на спині.