Риб’яча кров

— Не будь брутальним!

Я повернулася й безпомічно попленталася з двору. Чула за спиною сміх Гонзи і стиха лаялась крізь зуби. Я сіла до столу й дивилася на цей жах. Мою прекрасну бежеву машинку «Consul», яку мені купив дядько Венца у восьмому класі за хороший табель, зусібіч було обклеєно смужкою з чорно-білою рахівницею, а поміж нею виднілися наклейки з марками автівок і моторних мастил, CASTROL, MOGUL, SHELL… Мені хотілося плакати, тож я знову накинула на все це шматок барвистої тканини з підшитими краями, вимкнула магнітофон, а на вулиці вже навіть і не глянула на Гонзу. Я пройшла крізь сад, перелізла через паркан і трохи піднялася схилом до сусідньої хати. Вона стояла вище на пагорбі понад рікою, мала високий фронтон і стріху зі старої черепиці, комин був трохи похилений набік, і з нього йшов дим. Я пошкреблася у вікно, за хвильку завіса відсунулася, й Зденєк махнув мені. Я обійшла дерева в садку й сіла на криницю, на круглому бетоновому покритті було холодно сидіти, полущений блакитний насос теж був холодний. Зденєк з’явився у святковій випрасуваній спецівці, під темно-синьою курткою в нього виднівся светр, а на ногах — робочі черевики, ті кращі, які взував при нагоді.

Ми пройшлися дорогою до села, а потім знову спустилися до ріки й супроти течії йшли, узявшись за руки, до школи. Сьогодні в мене не було для Зденєка жодного видрукованого на сніжно-білому папері листа. Ми сіли на березі й гріли одне одного на сильному вітрі, який ковзав поверхнею Влтави.

— Як мама? — запитала я.

— Сьогодні вона навіть до костелу не пішла, — сказав Зденєк.

Він повернувся до мене, я гладила пальцем його чорні брови, у нього були красиві довгі вії, на білому обличчі вони були особливо помітними, разом зі світло-синіми очима. Я відчувала в роті його язик, на обличчі — холодний кінчик носа, під повіками в мене була темрява з сірими лініями й білими сніжинками, які рухалися тим швидше, чим дужче я заплющувала очі. Маленькі бліді руки, кінчики пальців із рівно підстриженими нігтями, широкі долоні, які повністю не відмивалися від олії й мазуту, гладили мене під светром.

На поверхні ріки пливли ніжно-білі грудочки ядучої піни, яку випустили у Влтаву паперові фабрики десь у Ветржні-у-Крумлова. Потім мій погляд упав на будівлю школи. Я трішки випросталася з обіймів Зденєка.

— Школі вже, мабуть, не дадуть грошей на ремонт, — сказала я в тиші.

— Це не має жодного значення, — стенув плечима Зденєк.

— Оліна казала, що Петр хоче зробити там у них іще одну зустріч, щоб люди прийшли й чітко сказали, що вони проти електростанції.

— Вони будуть просто там, а ми на сім кілометрів далі. Нас це омине, — сказав Зденєк, але голос його раптом став непевним.

— Але якщо це правда, про греблю біля Гнєвковіце, то вода підніметься й сюди…

Він мовчав, ми кидали камінчики в річку, Зденєк стояв просто біля води, вона часом діставала йому до носаків черевиків. На фоні сірої безбарвності неба виділялася чорнота його волосся над блідим чолом. Знову ці відчуття дивної беззахисності, чистоти й солодкого смутку, які він у мене викликав і які мене обеззброювали.