Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Ми взялися за другу штанину й так захопилися роботою, що навіть не помітили, коли у дверях з’явилася Анна. До тями нас привів вибух сміху, Оліна перестала шити й у лижних окулярах сердито дивилася понад моє плече. Я повернулася й побачила Анну, що корчилася від сміху.
— Чого ти прешся? Ніколи не бачила, щоб хтось шив?
— Коли б ви тільки себе бачили, — захлиналася сміхом Анна й витирала очі.
— Краще ближче не підходь, а то й тобі дістанеться, — сказала Оліна й знову запустила швейну машинку.
Уламок голки невдовзі задзеленчав серед порцелянових чашечок на поличці, і якийсь час машинка крутилася марно. Ми сиділи над нею, як двійко після кораблетрощі.
— Він увечері прийде, дівчата, — сказала Оліна й усміхнулася, відсунула лижні окуляри на лоба й вхопила пальцями в коробці наступну голку.
— Як Хозе? — запитала я в Анни.
Ми не бачилися з минулого тижня, коли вона повернулася з Жіліни.
— Він виходив уночі? — хотіла знати Оліна.
Анна кивнула.
— Ви були в готелі?
— Так.
— Із тебе все треба витягати, — забурмотіла Оліна й зсунула окуляри на очі.
— Він усе одно за кілька тижнів повернеться, — сказала я.
— Він служитиме на тиждень більше, — відповіла Анна, — за тих сім днів гауптвахти, які мав восени минулого року.
— Коли втік із казарми до тебе? — усміхнулася Оліна. — Це так романтично…
— Так, Хозе — справжній романтик, — засміялася Анна.
— Дівчата, я два роки без Петра не переживу.
— То ви й справді зустрічаєтеся? — запитала я.
— Звісно. Від тих танців.
— А щось було?..
— Не сумнівайся.
Ми з Анною ззирнулися.
— Мені спало на думку, що коли навесні Петра візьмуть в армію, ми могли б зробити проводи в нас. Байдуже, що він з іншого села, правда?
— Ти ж знаєш, що так, Олі, — сказала я й натягнула на очі Гонзині окуляри, — але тепер краще ший, щоб ми не возилися з цим до ночі.
Коли тато прочинив двері нашої кімнати, ми з братом все ще вилежувалися в постелях. Його голос звучав для мене звіддалік, ніби десь на площі з гучномовця лунало повідомлення нацкомітету.
— Скільки ви тут будете валятися, молодь? Може, час вставати й іти щось робити?
Я розплющила одне око, двері зачинилися. Гонза в ліжку перевернувся на другий бік.
— Це був голос божий, амінь, — захрипів він спросоння й накрився ковдрою з головою.
Мені стало зрозуміло, що за сніданком ми знову не зійдемося родиною, хоча мама й вільна після обіду, а тато — взагалі всі вихідні. Тато вже давно буде десь надворі, а Гонза швиденько з’їсть намащений чимось хліб і піде до дядькової хати. Я попленталася коридором у ванну, розмірковуючи при цьому, як швидко мине ранок, натомість святковий післяобід тягтиметься, як завжди.
На нашій кухні панувала похоронна атмосфера, схожа на легкий сірий прах, я тримала руки в мийці з пінявою водою, був післяобідній час. Типова неділя, із програвача на шафці ліниво й сонно деренчить оркестр, пісні на замовлення до ювілейних дат на станції Чеське Будєйовіце. Ум-цаца, ум-цаца, це неможливо було витримати. Я поспішала з посудом, аби можна було чимшвидше чкурнути. Мама сиділа біля вікна, уже святково вбрана до служби, і дивилася крізь голе віття яблунь у садку на річку, в її очах була постійна давня втома. Уже від середи їй знову було погано. Зі своєю серцевою недостатністю вона взагалі-то не мала б працювати на такій тяжкій роботі. Окрім того, гірше ставало з діабетом. Лікарка Брейхова приїжджає в медпункт на площі щосереди. Я не поїду до школи, а зайду до неї, вирішила я собі.
Тато сидів обіч столу й мовчав, у нас усі завжди мовчали, скрізь тиша, лишень оркестр із радіо. Він час від часу дивився на шафу, де за склом було вставлено конверт, який він приніс на тижні з нацкомітету. Я теж прочитала той лист, коли вони обоє пішли ввечері спати, бо інакше б мені ніхто нічого не сказав. Мені було шістнадцять, для них я була ще дитиною, якій про такі речі не говорять.
Той лист, який згідно з написом угорі прийшов до місцевого нацкомітету ще в лютому, був поданням національного підприємства «Енергоінвест Прага» про перебування на кадастровій території нашого села з метою дослідницьких і вимірювальних робіт. Саме так там було написано. Наступного ж дня ввечері я запитала про це в тата. Спочатку він прикидався дурником. «Адже про це вже півроку говорять усі в селі, ти думаєш, що я глуха?» Але цього я вголос не сказала.
— Біля Темеліна[4] мають побудувати атомну електростанцію, а біля Гнєвковіце — греблю. Водою, яка назбирається після побудови греблі, мають охолоджувати ядерний реактор.
4
Темелін — невелике село в Південній Чехії, поруч із яким розташована атомна електростанція.