Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
Коли уся ця погань проїхала й не зачепила її, Христина з полегшенням зітхнула, перехрестилась і рушила далі, радіючи з того, що сила молитви і духовна чистота зробили її непомітною для нечестивців. Христина проказала подячну молитву і рушила далі.
Аж ось за пагорбом, який вона проминула, помітила нещасного сліпого каліку, який сидів обабіч шляху. Дівчина підійшла до нього, а він, нашорошивши слух, жалісливо простягнув до неї руку і почав просити:
— Подайте вбогому, хоча б сухарика. Помираю я від голоду. Кляті песиголовці усе відібрали...
Христина глянула на старого — він такий нещасний та немічний, і так його стало шкода, що вона зупинилася, розв’язала вузлика... Та враз подумала: «Чого ж він сидить тут, у лісі, і не йде до міста? Чому не просить подати заради Христа, як це роблять усі нещасні... Мене ж попереджали... Ні, нічого не дам...» — рішуче зв’язала вузлика і крутнула головою, мовляв, ні. Враз каліка загарчав до неї, миттю перекинувся чи то на звіра лісового, чи то на вовкулаку. І прогарчав люто:
— Бамбанза кітуба наплута убанту! — і захрипів гарчливо: — Хто ти?! Де ти?!
Христина заходилася промовляти молитву, потвора присіла, немов її щось оглушило, крутнулась на задніх лапах і кинулась до лісу. Христина рушила далі й пришвидшила крок.
Аж ось на землю почала спускатися ніч...
Дівчина боязко дивилася вперед зі сподіванням засвітла дістатися до людських осель. Вона знала, що цією дорогою ось-ось має дійти до хутора. Вже й ніжки втомились, вже й очки злипались, просилися до сну. Та нарешті попереду заблимали вогники. Хутір! У неї радісно забилося серце, і панянка пришвидшила крок.
Нарешті увійшла до хутора. Він видався їй затишним і привітним. Бо одразу ж на першому подвір’ї за плетеним тином сиділи господар з господинею і лузали насіння. Вони помітили подорожнього хлопчака, звелись, і господар промовив лагідно:
— Чи здалеку йдете, добродію? Ніч на дворі. Заходьте до гостини, переночуйте. Гості у нас бувають так рідко... Розкажете вісті з далекого світу та з України...
— Ніч на дворі, куди вам блукати, — підхопила прудка господиня, — заходьте, повечеряєте. Розкажете, куди мандруєте у ці часи непевні. Ми раді кожному подорожньому. Прошу до господи, — вказала рукою на перелаз. — Сінце свіже, виспитеся на свіжому сінці. І нам пора спати, — потягнулася солодко. — Вранці з півнями до праці стаємо.
Христинка радісно подивилася на добрих людей, переступила через перелаз. На подвір’ї під яблунькою — стіл, парує печеня, борщ у горщику. Лежать ложки. Господиня витерла подолом лаву і припросила:
— Сідайте, добродію.
Христина сіла скраєчку. Всівся й господар. Та враз Христина серцем відчула: щось тут не так, чогось не вистачає... Вона пробігла поглядом і помітила, що у господаря на шиї немає хрестика, а у господині — висить над пазухою чорна зморщена вороняча лапа! І подумала Христина: «А й справді, мене тут уже чекали...»... І підняла руку, щоб осінити себе Хрестом Святим, аж що тут сталося! На обличчі господаря раптом з’явилося свиняче рильце, він кинувся під стіл, а господиню, яка виявилася повітрулею, як вітром з місця здуло!
Христина зіскочила з лави, а та заплигала перед нею, наче цап, перескочила через тин, і тільки чутно, як погнала далі, підскакуючи по дорозі. Дівчина поглянула на стіл, щойно накритий різними стравами, а на ньому — обгризені чорні кості та черепки посуду. Злякано притулила до себе образок. І тут до неї підлетіла повітруля. Наче примара у темному балахоні — зависла в повітрі й люто втупилася своєю кутастою пикою в лице Христини.
— Я тебе не бачу... Чому? Хто ти? Куди йдеш? — проревіла грудним скрипучим голосом. — Скажи мені! Не бійся! Я добра! Хочеш, проведу тебе через ліс навпростець до людей? Хочеш, дам золота! Я добра! Кенуну рех я сімба тувал! Мекза навал тер бокун!