Крига. Частини І–ІІ

… Тож уже відверта прив’язаність й обмін французькими листами, й дрібні подарунки, й тривалі tête à tête за зачиненими дверима, й дурень-брат сміється в обличчя: Пан наречений! А що за дверима, то я вже панну шокувати не буду, бо не це в тій історії важливе, а що важливе — послухайте, панно. Мала Анна Маґдалена ґданський секретер, який замикався на ключ, ключик у медальйоні на шиї, а в секретері власні секрети, тобто листи усі, щоденник, скарби якісь дівочі й що там вона прагнула зберегти в таємниці від світу: я знаю, адже нерідко заставав її за писанням, яке вона хутко ховала або, власне бажаючи мені щось нишком передати, з-під ключа негайно виймала. Й день такий, — а властиво, вже вечір, і яскраво світяться газові лампи, — що заходжу до панни Анни, а вона гукає мені зі сходів для прислуги, що зараз, от-от, хвилинку, тож знімаю пальто, економка провадить, залишаюся сам у кімнаті, за вікном темрява, погляд повертається до світла, хвилина, сам, дві хвилини, сам, ходжу, оглядаю дрібнички, й погляд падає на секретер — не замкнутий. Не замкнутий, з-під пеналу й лакованої кришки стирчить ріжок складеного паперу, пенал теж відчинений, на папері свіжа пляма чорнила. Й що відбувається? Ноги ведуть до меблів, рука тягнеться, пальці беруть аркуш, виймають, розкладають, читається. Я упізнав почерк Анни Маґдалени, й упізнав її слова. «Мій коханий!» — вона завжди так починала. Тож лист мені! Вона писала, не докінчила. Я посміхнувся про себе. Не зізнаюся, удам, що не читав. Тим часом, звісно ж, читається далі. «Мій коханий, другий день минає, і вже моє тіло тужить за твоїм тілом», — я пам’ятаю, так, але вибачте, панно, самі знаєте, який то був лист. Знаєте, панно: lettres d’amour не є листами, тобто вони не служать переказуванню інформації від відправника до одержувача; вони служать виникненню за відсутности об’єкта любови тих само почуттів, що їх викликає його присутність. Коли ми пишемо: те саме піднесення, уже пишучий шаріється, уже серце б’ється швидше, й коли ми згодом згадуємо, що написали, й коли уявляємо собі кохану, яка це читає, — і коли самі читаємо: ідентична ейфорія і почуття близькости, й думка про отого, котрий це писав, коли писав. Тож зі мною було не інакше; кілька хвилин, і вже пульсує у голові, жар блаженства розливається тілом, енерґії позбавляє якась розчуленість, навіть не до Анни Маґдалени, а до самого себе, це маленькі дзеркальця Нарциса: любовні листи. Перегортаю, наступна сторінка. Неначе свинцевою трубою по тімені дістав. Ще кілька речень, і що ж пише Анна, — пише про його світле волосся, про спільні прогулянки верхи, згадує грішні насолоди, які ніколи не були нашим уділом… Я мав би вже раніше здогадатися, але оглупив мене той чар самозакоханости, зроджений любовним посланням, я вірив у те, в що хотів вірити. Я прочитав решту. Хто, хто він, як його звуть? Вона не завершила, деталі відсутні. Може, є конверт із адресою? Немає. Що робити? Я чую кроки Анни Маґдалени, стою з її листом у руках, як убивця, упійманий із закривавленим ножем. Що робити, накинутися на неї зі звинуваченнями, сховати докази й утекти, що робити? Мерехтіння думки — кладеться лист на місце, відступається до вікна. Входить Анна Маґдалена, втішена, як це добре, що ти прийшов! — А я посміхаюся, посміхаюся, посміхаюся; я пізнав солодкий смак зради.