Пробуджені фурії

Але погляд, яким вона танцювала між мною і Марі, вимагав відповіді.

Решта народу за обіднім столом совалася від співчуття. Кому саме вони співчували, сказати було важко. Я увібрав їхні реакції з тренованою посланською нейтральністю і розіпхав по шафках для того, щоб оцінити пізніше. Минулого вечора ми пройшли Встановлення — стилізований допит, замаскований під балачку-спогад, в кінці якого було підтверджено, що я в цьому новому чохлі справді той, ким називаюся. Проблема була не в цьому.

Я прочистив горло.

— Знаєш, Марі, ти теж могла б поїхати туди. Але ж Санкція-IV — це геть інша планета, там нема прибоїв, а море пласке, як твої груди, тож важко придумати, до якої сраки ти мені там могла би придатися.

Образа була настільки ж несправедлива, наскільки складна. Марі Адо з «Блакитних Жучків» була злочинно компетентна в ряді областей диверсійної діяльності, не кажучи про майстерне вишивання на хвилях, і коли, вже зайшла мова, то не менш наділена фізично, ніж інші жіночі тіла, присутні в тій кімнаті, включно з Вірджинією Відаурою. Але я знав, що вона чутлива до закидів щодо своїх форм, і, на відміну від Вірджинії чи мене, ніколи не залишала нашої планети. Загалом, я обізвав її місцевою селючкою, серфінг-ботанкою і дешевим джерелом сексуальних послуг, ще й геть непривабливим. Не маю сумніву, що Іса, коли б вона те почула, аж писнула б від захвату.

Я й сам трохи чутливий, коли мова заходить про Санкцію-IV.

Адо глянула через стіл у бік великого дубового крісла на чільному місці.

— Джеку, викинь цього гімнюка геть.

— Ні, — тихо, майже сонно протяглося звідти. — Не на цьому етапі.

Він простягнувся на сидінні з темного дерева майже горизонтально, витягнувши ноги поперед себе, нахиливши вперед обличчя й легко поклавши розкриті долоні одна поверх іншої на коліна, ніби намагаючись прочитати з них власну долю.

— Він грубіянить, Джеку.

— Ти теж, — Бразил закруглив спину, нахилившись уперед. Його очі зустрілися з моїми. Легкий піт вкривав його чоло росою. Я впізнав причину. Свіжий чохол і все таке, але він не настільки змінився. І не покинув своїх поганих звичок.

— Але вона має рацію, Ковачу. Чому ми? Нащо нам робити це для тебе?

— Ти добре знаєш, що це не для мене, — збрехав я. — Якщо етика квеллізму на Вчирі вмерла, то підкажи тоді, в якій ще сраці її можна знайти. Бо часу мало.

За столом пирхнули. Молодий серфер, якого я не знав.

— Дядьку, та ти ж навіть не знаєш, чи йдеться про саму Квеллу. Глянь же на себе, ти ж і сам не віриш. Хочеш, аби ми поперли проти Гарланів заради глюка в пересраній голові якоїсь психовкурвленої списантки? Нізащо, семе.

Дехто пробурмотів щось схоже на згоду. Але більшість не озвалася, і всі дивилися на мене.

Я зачепився за погляд молодого серфера.

— А тебе звуть?..

— А яке тобі до того всране діло?