Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Але міра незадоволеного лібідо, яку спроможна нормально переносити типова «пересічна» людина, досить обмежена, оскільки вона має нижчу здатність до сублімації. Мала рухливість лібідо у народної (масової) людини приводить до того, що вона може отримати задоволення «від дуже нечисленної групи цілей та об’єктів»[642]. Передусім в обмеженому сімейному, родинному колі. Але, як свідчить класична українська література, в імперській структурі відбувалася тотальна руйнація національної сім’ї («Люборацькі» А. Свидницького, «Повія» Панаса Мирного, «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького та ін.). Згодом більшовицька влада руйнацію національної родини зробить основою своєї психополітики. У романі «Вершники» Ю. Яновський означить її сутність таким чином: «рід розпадається, а клас стоїть», тобто імперська психополітика органічній солідарності національного роду, що постає на релігійній традиції, протиставить штучну класову солідарність. Руйнація родини, сім’ї означатиме відмову природному лібідозному імпульсу, що провокуватиме невротичний стан так званої масової людини, як це сталося з Чіпкою в романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Перверсивна сутність російського імітаційного народництва штовхатиме масову людину до несвідомої революційної помсти.

Невроз непересічної національної людини, яка ставить перед собою передусім національно-державницькі, або національно-соціальні цілі, може бути наслідком відмови їй у сублімації. Як відомо, російська імперська психополітика, пізнавши загрозу, яка іде від української літератури як дискурсу державництва, у 1876 р. видасть Емський указ, яким українська література проголошувалася провінційним додатком російської імперської літератури. Указ дозволяв друкувати українською мовою лише комічні твори, тобто він дозволяв українському письменнику бути лише блазнем. Це була заборона на національний високий стиль, передусім на релігійно-духовний, світоглядний пошук, адже «істину» виробляло імперське Над-Я. Однак ця заборона нічого вже не могла вдіяти з потужним проривом, який здійснило віртуозне національне Его, обвівши свого часу імперського цензора. Тому в 1905 р., коли в українського мислителя І. Франка вже було понад п’ятдесят томів досліджень українською мовою, імперська Російська академія змушена була визнати, що українська література може розвиватися самостійно. Цей факт імперського визнання на модерному порубіжжі дотепно схарактеризував Г. Грабович: «Коли 1905 року імперська Російська академія наук визнала, що українська література має право на життя, тобто, що українська мова таки мова, а не наріччя, — це вже було антиклімаксом. І мова, і література існували й розвивалися. Стара криза минула — починалася нова»[643]. Імперська психополітика повинна була підготувати нову відмову, яка б відповідала «духові часу». Ця відмова сформувалася в лоні російського перверсивного модернізму як комунівська ідея на основі перверсії християнства.