Пробуджені фурії
- Автор: Морган Ричард
- Серия: Такеши Ковач #3
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-238-9
- Переводчик: Виталий Ракуленко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пробуджені фурії». Краткое содержание книги:
— Годі, Вірджиніє. Я колишній посланець, я вбивця. Мене можна застосувати. Але важко повірити, щоб Гарлани зробили копію жінки, котра ледь не рознесла їхню олігархію на друзки. І хай там як, але яким бісовим робом копія такої знакової історичної постаті затекла в череп до непримітної, як планктон, списантки?
— Навряд чи аж такої непримітної, — вона колупала пісок. Пауза в розмові затяглася. — Такеші, ти знаєш, що ми з Ярошем…
— Так, я з ним говорив. Це він сказав, що ти десь тут. Казав передавати вітання, якщо я тебе побачу. Він сподівається, що в тебе все добре.
— Справді?
— Ну, насправді він сказав «Ох, та до сраки», але я прочитав між рядків. То як, не вийшло?
Вона зітхнула.
— Ні. Не вийшло.
— Хочеш поговорити про це?
— Нема сенсу, то було так давно, — злий штрик у пісок шипом пляшкоспина. — Не можу повірити, що він дотепер завис на цьому.
Я знизав плечима.
— «Якщо ми хочемо втілити власні мрії, треба наготуватися прожити життя, про довжину якого наші пращури могли тільки мріяти».
Цього разу кинутий на мене погляд був заляпаний потворною злістю, що не пасувала її новим рисам.
— Думаєш, це до всирачки смішно?
— Ні, я просто помітив, що такий квеллізм має широкий діапазон засто…
— Замовкни, Таку.
Посланський Корпус ніколи надто не цінував традиційні владні моделі, принаймні не в тій формі, в якій би їх упізнала більшість людей. Але звичку, припущення, що інструкторів варто послухати, було важко переламати. А ще, коли в тебе почуття, що більш-менш прирівнюються до…
Втім, яка різниця.
Я замовк. Прислухався до хвиль.
Трохи пізніше з будинку почали долинати звуки іржавого саксофона. Вірджинія Відаура підвелася й озирнулася, її обличчя ніби пом’якшилося й затінило очі. На відміну від багатьох серферських барлогів, які я бачив, катаючись по Смузі попереднього вечора, оселя Вразила була збудована, а не надута. Підпорки з дзеркального дерева ловили щохвилини сильніші промені й виблискували, ніби велетенські клинки. Обвітрені поверхні між ними підставляли оку заспокійливі вицвілі відтінки лаймового й сірого, але всі чотири поверхи кімнат, що дивилися на море, радісно підморгували своїми шибками.
Фальшива нота з саксофона порушила всю форму затихлої мелодії.
— Страшне, — я скривився, можливо, трохи перебільшено. Раптова м’якість її виразу заскочила мене зненацька.
— Він хоча б старається, — туманно сказала вона.
— Ага. Ну, гадаю, тепер уже всі прокинулися.
Вона знову зиркнула на мене, ніби забороняючи таке казати. Її губи мимохіть вигнулися.
— Ти справжня падлюка, Таку. Ти ж знаєш?
— Казали таке раз чи двічі. То що тут буває на сніданок?
Серфери.
Вони водяться на Світі Гарлана майже скрізь, тому що майже скрізь на Світі Гарлана є океан, який ганяє такі хвилі, що вмерти можна. І «вмерти можна» в цьому випадку має два значення. Пам’ятаєте, 0.8g і три супутники — вздовж певних місцин на Вчирі можна за раз проїхати півдесятка кілометрів, а висоту тих страхіть, на спинах яких декотрі їздять, треба бачити, аби в неї повірити. Але мала сила тяжіння і вплив трьох планеток-супутників має свій зворотний бік, і в океанах Світу Гарлана циркулюють такі системи течій, яких на Землі ніколи не бачили. Хімічний склад, температура й швидкість потоків разюче різняться, і море часто втинає паскудні безжальні штуки майже без попередження. Теоретики турбулентності й досі намагаються все осягнути в своїх симульованих моделях. На пляжі Вчира проводять інші досліди. Не раз я бачив, як ефект Юнга як по нотах розігрується на з виду стабільній дев’ятиметровій хвилі, наче якийсь прометеївський міф у покадровому відтворенні — бездоганний гладенький водяний схил завихрюється й п’яно тремтить під наїзником, а тоді розпадається, ніби від артилерійського залпу. Море розкриває пащу й ковтає дошку, ковтає наїзника. Я кілька разів допомагав витягати тих, що вижили, з прибою. Бачив їхні пришиблені усмішки, світло, що ніби лилося з їхніх облич, коли вони казали щось на зразок «я вже не думав, що знову наберу повітря в груди» або «дядьку, ти бачив, як воно розскочилося піді мною» або, частіше за все, настирливе «ти мою дошку витягнув, семе, вона ціла?». Я бачив, як вони знову поверталися на воду — ті, котрі не повивихували й не поламали кінцівок та не розкололи череп після падіння, і я бачив пекуче бажання в очах тих, котрі мусили чекати, поки видужають.
Я доволі добре знаю це почуття. Просто я зазвичай пов’язую його зі своїми спробами вбивати інших людей.