Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Регресію національного характеру «не можна вважати за чисто психічний процес»[636], тому психоісторія актуалізує необхідність поєднання соціального аналізу і психоаналізу в процесі становлення національного характеру, тобто марксизму з фройдизмом. Однак, як зауважила С. Павличко, у 20-х рр. в Україні шанс для розвитку марксофройдизму, який на Заході з’явився тільки в 60-х роках (Е. Фромм, Г. Маркузе), був утрачений»[637]. Але у нашому часі при написанні психоісторії української літератури не можна обійтися як без психоаналізу, так і без аналізу національно-соціального.

Механізм імперського чоловічого неврозу нав’язливих станів виявив потребу материнського об’єкта, що втрачався, а тому на рівні неусвідомлених сил лібідо поверталося на стадію садистсько-анальної організації, що вела за собою такі модерні прояви інфантилізації мужності, як актуалізація гомосексуальної психосемантики, з одного боку, та активізація «мускульної сили», садистського імпульсу, з іншого. Літературний футуризм, що проявить стан імперського суб’єкта, став головним ідеологічним натхненником Першої світової війни.

Аналізуючи чоловічий ерос у ситуації неврозу нав’язливих станів, З. Фройд пише: «Порив до кохання мусить тоді маскуватися під садистський порив. Нав’язлива ідея «Я хочу тебе вбити» означає, по суті, — коли звільнити її від певних, аж ніяких невипадкових, неминучих нашарувань — не що інше як: «Я хочу натішитися тобою в коханні»[638]. У ситуації українського порубіжжя імперський суб’єкт на рівні неусвідомлених сил схилятиме національний в бік перверсивного мазохіста, тобто повернення лібідо до інцестних об’єктів (батька-матері) і спрямування на них садистського пориву, що у синтезі означатиме: «Ти хочеш вбити свого поганого батька або свою погану матір». У механізмі нав’язливого неврозу, як відзначає Фройд, велику роль відіграє витіснення традиції, тобто зовнішній, соціальний фактор, яким в українській колоніальній ситуації буде російсько-імперський фактор. Адже регресія лібідо без витіснення традиції ніколи б не породила неврозу, а привела б до збочення, якому не має місце в українській літературі минулого порубіжжя. З погляду психоаналізу, «витіснення — найпритаманніша ознака неврозів, воно їх найкраще характеризує»[639]. Тобто у характері народу, що відповідає провідному національному психотипу, невроз починається тоді, коли націю позбавляють можливості задовольняти лібідо власним генетичним шляхом, отже, коли існує… «відмова», а невротичні симптоми постають як замінник задоволення, в якому відмовлено. Адже лібідо у високому сенсі — це життєва (любовна) енергія, природним джерелом якої є вроджена сексуальна конституція. Однак на порубіжжі будуть активізовані смертоносні сексуальні імпульси. Тому активізована імперська психополітика наприкінці XIX–XX ст., підсилюючи загальноєвропейський невроз або невротичну епоху порубіжжя, що розгортається, зокрема, як пік сексуальної революції, буде дезорієтовувати українську людину, недосформовану у власній релігійній традиції.