Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Головним простором діяльності УПА упродовж усього періоду її існування залишалися західні області України. Ті терени сучасної Польщі, які називали «Закерзонським краєм» (тобто, розташовані за лінією Керзона), мали для українського підпілля другорядне значення, хоча, звичайно, в майбутньому планувалося включити їх до складу незалежної України. Принагідно «Закерзоння» вважалося «вікном у світ», через яке українське підпілля хотіло переказувати інформацію про боротьбу українців із радянською владою. Для цього планувалося, з одного боку, встановити контакти з посольствами західних країн у Польщі, з іншо-го — створити канали зв’язку між Україною та Західною Європою. Другим важливим завданням ОУН і УПА в Польщі був захист української власності, що на практиці означало опір виселенням.

Після підписання угоди з АК-ВіН стосунки між поляками та українцями настільки внормувалися, що українське підпілля не вбачало потреби в розбудові партизанського руху в Польщі. Тому в серпні 1945 року в Окрузі УПА «Сян» налічувалося тільки чотири-п’ять вітчизняних сотень і кілька прибулих на відпочинок із України. З-поміж «вітчизняних» підрозділів у Бещадах дислокувалася сотня Василя Шишканинця «Бора». На території повітів Любачів, Ярослав і Томашів Люблінський функціонували два відділи, підлеглі «Залізнякові», тим часом на Люблінщині — одна сотня під кодовою назвою «Вовки». На Перемиському передгір’ї не було жодної сотні — тамтешні відділи, в тому числі сотню «Бурлаки», розформували, включивши їх до складу так званих СКВ, покликаних боронити села. Слід, однак, відзначити, що СКВ були в той час дуже сильними, передусім, власне на Перемиському передгір’ї.

Операція виселення українського населення, яку розпочало Військо Польське, змінила ситуацію. Керівництво ОУН-Б і УПА вирішило вдатися до рішучого опору. Додатковим імпульсом для посилення диверсійних акцій стало прибуття в Бещади на межі жовтня й листопада 1945 року шефа головного військового штабу УПА генерала Дмитра Грицая «Перебийноса» та члена Бюро Проводу ОУН-Б Дмитра Маївського «Тараса». Вони збиралися перебратися на Захід, а дорогою влаштували інспекцію підпілля в Польщі. При цьому вони зганили його керівництво за пасивність і розформування частини підрозділів, наказавши провести повну мобілізацію та розпочати великомасштабні бойові операції, відлуння яких почули б аж на Заході. Віддавши відповідні накази, обидва вирушили далі, але були викриті в Чехословаччині та наклали на себе руки.

9 вересня 1945 року командування УПА віддало своїм підрозділам наказ виступити проти операції виселення. Партизани мали нищили переселенські («виселенчі») комісії «та всіх інших, які змушують [людність — Ґ. М.] до виселення». Упівці також були зобов’язані палити покинуті села, попередньо забравши звідти всі речі, які могли б придатися підрозділам у подальшій боротьбі. В спеціальному додатку було наказано надавати бойовим операціям «протибольшевицький, а не протипольський характер»[338]. Отож, було заборонено палити польські села та окремі будинки поляків, котрі мешкають серед українців. Також заборонялося вбивати цивільних. Лише «в найгіршому разі» дозволялося спалити окремі будинки чи частини сіл. Як би не ставитися до автентичності цього документа, немає жодних сумнівів, що він значною мірою залишився на папері, або ж принаймні частина командирів УПА намагалися інтерпретувати його в надто широкий спосіб.