Крига. Частини І–ІІ

… Потім у вестибюлі тітуня зустріла знайомих, полковника драґунів із дамою, полковник мав постійне місце в ложі у партері ротонди, неподалік від арени, він запросив нас, мене частував цукерками, хотів купити сáхара; від полковника я запам’ятала великі вусища — отакенні напомаджені ґноти. Ми сиділи в оксамиті. Інші дами, їхні сукні, пір’я, капелюшки, куафюри, шелест віял, аромат парфумів — ах, пане Бенедикте, запах тих парфумів досі в мені. Я тоді думала, що мені подих перехопить, від перезбудження людина може задихнутися, так наче хтось уклав їй руку в груди й тисне розчепіреною долонею на кістку, отут, тут…

— На грудину.

— Так. Вдих починається перш, ніж закінчився видих, повітря виштовхує повітря, легені западаються, ви ніколи такого не відчували? Сердешна тітуня мусила дійсно за мене злякатися. Запалили великий газовий канделябр під куполом. Я побачила отой довгий фриз понад ґалереєю, фантастичні сцени полювання. Кольє, сережки й персні дам сяяли, мов зірки. Чи варто дивуватися малій дівчинці? Все це було надто гарним, надто схожим на казку. Казки не брешуть. Пане Бенедикте, тут ви можете мати рацію, казки не брешуть, особливо, якщо вони не кажуть правду.

… Значно пізніше я дізналася, що в партерних ложах — хто там сидить? Переважно пані легкої поведінки та утриманки офіцерів.

… До першого антракту ми побачили пожирача вогню, навченого тюленя, розгинача підків і штукаря, який виймав із циліндра кролів, голубів і змій, одна змія утекла, а клоунам тільки того й треба, витягали її у себе з-за коміра, із вух, із штанів. Після антракту оголосили ґданську трупу акробатів, я одразу подумала про ту дівчину з плаката, й справді, виходить з ними панянка в подібному трико, конферансьє представляє: Дивовижна Фелітка Каучук! Звісно, nom de scène такий ефектний — але враз оплески, коли вона вигинається, наче ґумова, немов кісток не має, назад, головою до п’ят, і ноги обвиває собі навколо шиї, а гімнасти ще й перекидають її один одному, як м’яч, і вкидають на високе риштовання, де вона робить смертельні трюки під швидкий барабанний бій, а мені серце до горла підступає, і я стискаю тітусю за руку, а потім дійсно стрибає панночка крізь палаючі обручі й із трампліна злітає у сальто крізь вогонь; тільки левів не було. Наприкінці уся трупа кланяється довкола арени, з нашого боку також, я вихилилася з ложі. А тітуся й каже: я її знаю! Це дочка Бочвялкевичів із Воронячої! Її розтоптав кінь вугляра, і дівчинці відняло ноги, нещасна дитина, каліка Божа на все життя. Але бачимо, що ні, що — Дивовижна Фелітка Каучук! Подзвонили на другий антракт, пан полковник запропонував розгадати таємницю (дама щось прошепотіла йому на вухо). Він послав хлопця за куліси, дав візитну картку з банкнотою. Що подумала Фелітка? Чи завжди вона приймала такі запрошення від офіцерів? З’являється ще не перевдягнута, з накинутою на плечі пелериною. Вона негайно впізнає тітуню: поцілунки, обійми, сміх. Присіла до нас під час антракту. То що ж із нею діялося усі ці роки? Вона була не набагато молодша, ніж я, коли потрапила на вулиці під копита шкапи вугляра: розтоптана, вона втратила владу в ногах, пересувалася на милицях, якщо взагалі пересувалася, бо вона казала, що батьки воліли тримати її вдома — тільки й бачила подвір’я з вікна, або вулицю із подвір’я, коли влітку батько виносив її надвір. Та незабаром після цього виступав на їхній вулиці канатоходець — він натягнув між дахами линву, ходив нею туди й сюди, чотири поверхи над бруківкою; одразу ж ступила на той канат також дочка канатохідця й промарширувала в повітрі над задивленою Феліткою. Панна Каучук і каже: дивлюся я і знаю, що якщо ходитиму, то ходитиму в повітрі. Одразу ж там, на брукові під натягнутою линвою, вигадала вона собі майбутнє і поставила на нього. Незабаром після цього їй повернулася чутливість у стопі — розумієте, вона розповідала це сміючись, як жарт, але то був не жарт, — їй повернулася чутливість пальців ніг, і так вона стала Жінкою-Ґумою.