Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Вони померли? — Мій голос сам переходить на шепіт. Мій голос боїться слів «смерть» та «померли».
Жінка мовчки киває, і у цьому кивкові я, нарешті, бачу присутність співчуття. Її професійне відсторонення, її вміння володіти собою, повідомляючи погані новини, зникають. Вона дивиться на мене вологими від сліз карими очима. Дивиться й мовчить.
— Хлопчик і дівчинка, — повторюю я пошепки. I ніби провалююся кудись униз, звідки ця жінка у білому халаті здається величезним кам’яним велетнем.
А я провалююся все глибше та глибше. Встигаю ще побачити, як вона підносить назустріч погляду циферблат свого годинника, що звисає з нагрудної кишені.
I все. Вона зникає. Все навколо стає великим і починає рухатися. Усе рухається мені назустріч. I я, здається, також кудись рухаюся. Мені гаряче. Гудять ноги, натомлені ходінням у незручному взутті. Я кудись іду. Я бачу звуки, я бачу гудіння машин і автобусів, що мчать повз мене. Вони сірого кольору. А от десь зовсім поруч жовтим птахом пролунав дзвінкий голос дівчини-підлітка, яка щось вигукувала й розмахувала рукою своїй подрузі, котра стояла на протилежному боці вулиці.
Я ніби перебуваю в дитячій трубі-калейдоскопі. Ми всі — всередині неї. І хтось постійно її струшує, від чого я і все навколо змінює свою позу, своє положення. І ми всі завмираємо, доки на нас зверху дивиться допитливе дитяче око. Я не думаю про те, що завдяки дзеркальним смужкам усередині трубки-калейдоскопу це око бачить мене як шматочок мозаїки, що повторюється у кольоровому орнаменті. Я не думаю взагалі. Я більше не вмію думати. Мені дедалі гарячіше й гарячіше. Сонце вже піднялося над озером. Звідки тут озеро? Я озираюсь на ходу. Щось клацає у моїй пам’яті. Щось дзеленькоче над головою. Я озираюся. Бачу як хлопчик у джинсах-кльош та синьому светрі дістає з кишені мобілку.
Праворуч знову глибоке провалля, ніби хтось висмикнув із землі будинок разом із фундаментом, а потім присипав це місце піском. За піском — вода.
Я зупиняюся. Мені настільки гаряче, що от-от покотиться з лоба піт. Під пахвами — неприємна вологість. Я йду по піску. Підходжу до краю води. Пробую воду носком туфлі. Дивно, але я навіть через бразильську шкіру взуття відчуваю, наскільки приємна й прохолодно-освіжаюча вода в озері. Спочатку я заходжу по коліна, а потім йду-йду, і спиняюсь тільки тоді, коли мої плечі опиняються під водою. Холодна вода приємно пестить мою шию.
Я дивлюсь на інший берег. Звідси його дуже погано видно. Саме вода й заважає. Занадто багато води між мною та протилежним берегом.
Вода бере моє тіло у обійми. Їй байдуже, що я одягнутий. Вона відчуває і бачить мене наскрізь. Приємна прохолода розливається руками та ногами. Я ніби набираю вагу. До мене повертається можливість відчути своє тіло. Я піднімаю й опускаю руки. Я, мабуть, усміхаюся цієї миті. Хай там що, але мені дуже подобається це відчуття контролю над своїм тілом, що повернулося до мене.
Я обертаюся до ближчого берега. Дивлюся на вілли та огорожі між ними. Дивлюся на чоловічка, який стоїть на балконі вілли, розташованої праворуч. Він спостерігає за мною. Його обличчя роздивитися звідси неможливо, але він, напевне, здивований. Навколо ніхто більше не купається, незважаючи на яскраве жовтневе сонце. Настільки яскраве, що дивитися на нього неможливо.
Я задираю голову та намагаюся перевірити витривалість свого погляду.
Виходити з води важко. Я знову дивлюся на чоловічка, який спостерігає за мною з балкона. Зараз він тримає у руці телефон. Він, напевно, комусь про мене розповідає.
«Ну-ну, розповідай, розповідай!» — міркую я.
I йду далі вулицею. Незважаючи на втому, на чвакання води в туфлях, я йду швидко. Я кудись поспішаю.
138
Крим. 31 грудня 2015 року.
Я ніколи не думав, що останній день року можна розтягти на силу-силенну приємних годин та хвилин. У моїй голові сьогодні бігають якісь особливі таргани. Я розслабився. Я далеко від Банкової, далеко від Києва. I, чесно кажучи, мене туди не тягне. Вже коли судилося стати, вірніше, бути президентом, то було б добре отримати у навантаження країну меншу та простішу. Щось схоже на Крим. Тут усе якось по-іншому, тут місцева еліта лабузниться переді мною щиріше й наївніше. Вони щиро бояться, що мені що-небудь не сподобається і я рикну на них, махну рукою, і загримлять вони під фанфари до місцевої тюряги, слідом за черговим поколінням кримських мерів-хабарників і корупціонерів. Але в мене немає люті на цю дрібну, хитру еліту, немає й бажання з ними воювати. Три роки поспіль парламент повертається до проекту закону про корупцію і три роки не може вирішити: скільки має бути категорій корупції і за яку варто карати, а яка є частиною буденної культури й даниною традиціям. Хер з ними. Я за них цей закон приймати не буду!