Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Коля Львович скромно ніяковіє.
— Яка може бути пляшка з президента? — усміхається він. — З президента можна лише який-небудь указик...
Зрозуміло, куди він хилить. Але мій настрій, змінившись у позитивний бік, виявляється таким стійким, що я не звертаю уваги на це дрібне хамство. Навіть навпаки. Кортить з ним, з Колею Львовичем, пожартувати, підіграти йому.
— Гаразд, давай свій указик. — Я, примружившись, оглядаю його добре облягаючий костюм з вочевидь порожніми кишенями. — Якщо упродовж однієї хвилини даси мені указ, підпишу!
Коля Львович швидко розстібає піджак. Знімає його і вивертає навиворіт. На свій подив, я бачу, що до підкладки піджака з боку спини пришитий прозорий файл для документів. I у ньому лежать папери. Львович виймає з файла указ та простягає його мені. Поки я гортаю документ, він знову одягає піджак.
— Ну ти й... — на язик проситься міцне слівце, але я його не вимовляю. Все ж таки він звалив мого кривдника ударом порожньої пляшки по голові. Факт залишається фактом!
— Ось, будь ласка, — Коля Львович простягає мені ручку.
Я беру важкий «паркер», зітхаю над указом про підвищення найбільшої суми заподіяння збитків державі, після якої наступає кримінальна відповідальність, незалежно від місця й посади громадянина. Підписую указ.
Обличчя Колі Львовича сяє. Але даремно він поспішає радіти! Після підписання указу, я повертаюся до його «шапки» й дописую: «Дійсний з 1 січня 2017 року. Зворотної сили не має». Після цього повертаю документ Колі Львовичу.
Вираз його обличчя хмурнішає.
— Н-а-авіщо ви так? — ображено скиглить він.
— Цей закон для кого? — запитую я. — Цей закон для тебе й для мене, а не для тих, хто був раніше! Досить, наливай!
За кілька хвилин настрій Колі Львовича покращується завдяки доброму віскі, повертається в життєрадісну норму, котра відповідає святковій. На моє прохання він телефонує охороні й наказує переказати Майї, яка прогулюється біля моря, що ми на неї чекаємо.
Час — чверть на сьому. Температура повітря — п’ять градусів вище нуля. Держава — Україна. Свято — Новий рік.
142
Київ. Квітень 1992 року.
— Тобі потрібно обміняти її на однокімнатну з доплатою! — наполегливо радить мама.
Ми сидимо у мене в комуналці. Вона щойно сходила за чайником на кухню і уся кипить від емоцій.
— Там у духовці ціле гніздо тарганів! — не вгамовується вона. — Тобі треба поговорити із сусідами!
— Не буду я з ними розмовляти. — Я заперечливо хитаю головою. — У мене з ними чудові відносини, і їхні таргани мене не обходять!
Вона стенає плечима, а на обличчі — суміш нерозуміння й обурення.
— Ти зрозумій! За кімнату у комуналці, але в центрі, ти зможеш отримати однокімнатну на Сирці. Може, без доплати!
Я не хочу розуміти. Мені сьогодні «нерозуміється». Прийшла до мене з літровою банкою борщу та знову вчить бути практичним!
Я кидаю в горнятка пакетики чаю, заливаю їх окропом. Ставлю на стіл цукорницю.
— I меблі вже час міняти! — Вона знову засмучено хитає головою. — Адже тут старістю пахне!
— А як пахне молодість? — єхидно запитую я.
Вона мовчить. А я знаю, як пахне молодість, дика неприборкана молодість. Солодкуватий запах вчорашнього портвейну з непомитої склянки, трішки тютюнового диму, дешеві духи чи одеколон та... Гаразд, це в мене в минулому. Я навчився зав’язувати краватку. Не сам, звичайно. Це Жора мене навчив. Тепер у нашому клубі-ресторані я маю вигляд «на тисячу баксів». Чи, як там вони кажуть, у американських фільмах? Можливо, «на мільйон»? Тобі радіти б, що твій син у якісь там тридцять з копійками вже директор ресторану!
— А в тебе його фотографії залишилися? — запитує раптом мама, відриваючи погляд від горняти з чаєм.
— Чиї?
— Та єврея того, який тут мешкав?
Я піднімаюся до буфету, висовую шухлядку та натикаюся поглядом на пакетик з документами старого. Раніше вони лежали розсипом, але отець Василій, великий любитель порядку, поскладав їх у пакетик.
— Візьми, поглянь! — я кладу пакет на стіл.
Мати з цікавістю гортає якісь папери, посвідчення, довідки. Зупиняє погляд на фото на якомусь посвідченні. Передивившись документи й папери, знову бере до рук посвідчення. Я вже бачу, що це — «Посвідчення члена ДТСААФ».
— Я візьму на кілька днів, — каже вона.
— Та хоч назавжди!
— Мало не забула сказати! — на її обличчі з’являється щаслива посмішка, — я вчора встигла забрати з фонду «Омета-інстер» усі гроші. Разом з відсотками!
— Це той, що сьогодні луснув? — пригадую я ранкові газети.