Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Ми знову залишаємось самі. Я дивлюсь на годинник. Скоро опівніч, а криків новонароджених не чути. Може, у Швейцарії новонароджені не кричать? Через повагу до закону про дотримання нічної тиші?
О пів на першу з ледь освітленого коридору з’являється вже знайома мені жінка-лікар. Я, здивований, дивлюсь їй на ноги. Вона взута у м’які капці. Ось чому я не чув кроків! Вона дивиться на Дмитра. На її обличчі сувора посмішка.
Вона щось каже моєму братові, і його очі загоряються щасливим вогнем.
— У мене донька! — він обернувся й радісно повідомляє мені.
Жінка веде його за собою. Я залишаюся сам. Я кидаю в кавовий автомат півтора франка. Автомат дзижчить, спочатку з’являється білий стаканчик, потім у нього ллється кава. З чудовим кавовим ароматом.
У коридорі знову пожвавлення. Дмитро на якусь мить повертається до мене й показує мені маленьке червоне личко новонародженої, загорнутої в рожеву ковдру.
— Поглянь! — радісно каже він. — Яка красуня!
Знову йде.
«Нічого, — думаю я, — мені незабаром таких двох принесуть!»
За п’ятнадцять хвилин Дмитро з’являється знову, але цього разу для того, щоб попрощатися. На нього вже чекає таксі. Він повертається в готель. Він бажає мені якомога швидше дочекатися хороших новин.
А час повзе так повільно, ніби боїться темряви, чи ніби йому поперебивали ноги. Я підводжуся. Зазираю у довгий коридор. Там нікого. Тиша і спокій. Навіть важко собі уявити, що десь зовсім поруч народжує моя дружина. Народжує і стогне, кричить. І як це швейцарцям вдається ізолювати від зовнішнього світу будь-який звук?
У мене починає гудіти голова. Я хочу прилягти, і не можу боротися з цим бажанням.
135
Крим. Форос. Держдача. 31 грудня 2015 року.
Шершаве зимове сонце тут, на ПБК, здається лагіднішим. П’ять градусів вище нуля. Одноманітний шум моря. Ми з Майєю спускаємось у ліфті до берега. На ній джинси в обтяжку й синій светр. Усе підкреслює її стан, апетитний і в чомусь підлітковий.
Краєм ока оцінюю задню вертикаль її тіла. Її задкові такі джинси дуже навіть пасують!
Я, мабуть, вже більше ніколи не матиму романтичних побачень і новорічних свят.
Дивно, хвилі ніби й шумлять, але ледь накочуються на берег. Я простягаю руку, і холодне море приємно обпалює мені пальці. От якби скупатися!
Озираюсь на свою супутницю. Вона дійсно сприйме мене за божевільного.
— Майє, ти не хочеш скупатися?
Вона з подивом підводить вії, дивиться на мене з цікавістю.
— Я ні, але якщо ти хочеш, тоді будь ласка! Тебе однаково врятують! — I вона вказує поглядом в бік альтанки, де я помічаю двох-трьох зачаєних чоловіків.
— А може, у них зовсім протилежне завдання? — усміхаюся я.
Я роздягаюся голяка і повільно заходжу в солоний холод Чорного моря.
Хвилі хоч і маленькі, але все одно штовхають мене до берега. А ось підводна течія, відкочування цих самих хвиль, затягує далі, углиб.
Я мовчки занурююсь по шию. Мені дуже кортить поділитися цим неймовірним відчуттям. Згадую отця Василія, Давида Ісааковича. От якби їх сюди!
Озираюсь. Майя, вловивши мій погляд, махає мені рукою. З-за альтанки хтось спостерігає за мною у бінокль. Показати йому член, чи що? Ні, немає жодного бажання вибиратися на берег. Якось буде. Хоча президентського члена він, мабуть, не бачив жодного разу в житті. Мав би про що розповісти дружині й дітям!
У мене з’являється відчуття дивовижної гармонії, ніби я стаю невід’ємною й природною частиною моря, морської фауни. Здається, що кров у тілі холоднішає, так само, як і моє бажання повертатися на берег. Можливо, моя справжня життєва орієнтація — людина-амфібія? Як у старій радянській кінострічці. Може, мене треба тримати в бочці з холодною морською водою, щоб я почувався комфортно й не відволікався думками на дисгармонію, які постійно виникають між моїм середовищем проживання і моїм тілом? Ця дисгармонія з цілком фізичної перетворюється у настирливий неспокій розуму, у підозріливість. Але ця підозріливість цілком виправдана. Я не маю іншого виходу. Якщо я дізнаюся про пересадку серця тільки після операції, коли це серце вже вшите білими нитками! Якщо в серці виявляють якийсь комп’ютерний чіп незрозумілого призначення! Якщо, кінець кінцем, з мого робочого кабінету крадуть диван, а заразом з ним і плівки системи відеостеження! Скажіть, я можу спати при такому житті? Мене взагалі дивує: як я в такому стані взагалі можу засинати?
Я раптом помічаю, що пливу геть від берега. Повертаюся. До президентського пляжу близько трьохсот метрів. Ліворуч від альтанки, вже зовсім не соромлячись, стоять двоє чоловіків. Один із них спостерігає за мною у свій бінокль. Вони стоять нерухомо. Так само нерухомо стоїть і Майя, тільки вона, здається, роздивляється щось під ногами.