Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Ти поміркуй, — підтримав у кінці серйозного монологу Валентини Петрівни отець Василій. — Давид Ісаакович був би тільки радий. Він ставився до тебе як до рідного сина!
— І ми підтвердимо! — додав сусід, спеціаліст з розношування тісного взуття.
— Я ще все обміркую, — пообіцяв я.
На прощання отець Василій нагадав дружній комунальній сім’ї, що незабаром сорок днів з дня смерті Давида Ісааковича. Попереду — нові поминки, але вони будуть цілком канонічні, правильні.
А я, як і обіцяв, усе серйозно обміркував і навіть порадився з мамою. Вона, як виявилось, чудово розумілася на житловому законодавстві і його можливостях.
— Це який район? Старокиївський? — запитала вона швидше в своєї пам’яті, ніж у мене. — У мене там у райвиконкомі знайома працює!
Доля кімнати в комуналці була вирішена.
134
Цюріх. 27 жовтня 2004 року.
У нас цю кімнату назвали б приймальною палатою. Простора: три великі дивани, перед кожним — журнальний столик. Широке вікно, крізь яке ще годину тому можна було б роздивитись ідеально підстрижені «а-ля повітряна кулька» молоді дерева невеликого парку. Ліворуч від вікна три «продажних» автомати. Один гордовито називається «Nescafe». Дев’ять видів розчинної кави. З кофеїном, без кофеїну, з цукром, без цукру... І лише півтора франка! Поруч автомат із колою і спрайтом у пляшках, а третій — цей нижчий. І стоїть не на підлозі, а на підставці. І грошей не бере. Але наливає в пластмасові стакани тільки бульйон і якийсь вітамінізований чай.
Дмитро сидить на дивані біля вікна. Під торшером. Читає книжку німецькою мовою.
— Про що читаєш? — цікавлюся.
— Про хворих старих. — Він показує мені обкладинку. — Цікаво! От дожити до їхніх хвороб!
— А на що вони там хворіють?
— На склероз, впадають у дитинство! Молодчина цей, — він зазирає на обкладинку, — Мартін Сутер! Добре описує!
— Він, мабуть, сам старий, — бурмочу я і знову роззираюсь.
Я сиджу на сусідньому дивані. Мені здається, що диван занадто м’який. Це тому, що я нервую. Нервую і заздрю олімпійському спокою Дмитра.
Нас привела сюди, немов школярів, жінка-лікар. Привела і залишила. Пообіцяла, що триматиме нас у курсі подій. Що вона там ще казала? Адже Дмитро перекладав! Згадав! Казала, що можна буде винайняти кімнатку з ліжком саме тут, далі по коридору. Недорого. Всього сто франків! Але ми відмовились.
«Господи, — міркую я. — Як я не люблю чекати!»
Беру зі столика перший-ліпший журнал. Мало того, що він німецькою. У ньому якісь викрійки й фотографії немолодих жінок у в’язаних светрах.
Я порпаюся у журналах, якими завалені ці столики. Нарешті знаходжу один з Мадонною на обкладинці. Не те щоб я великий прихильник Мадонни, просто її я хоч знаю в обличчя. Але в журналі самі Брітні Спірс і Крістіни Агілери. А це вже не для мене.
Підводжуся і прислухаюся до тиші. Натискаю на «бульйонну» кнопку безкоштовного автомата. У пластиковий стаканчик ллється рідина зеленого кольору. В ніс б’є знайомий штучний запах бульйонних кубиків «Кнорр». Над стаканчиком здіймається пара. Я не поспішаю пити. Я зігріваю долоні.
За півгодини в кімнаті з’являється чи то китаянка, чи то таїландка в синьому халаті з корабельною шваброю. Вона швидко миє мокрою шваброю підлогу. Ми для неї не існуємо, хоча, як не дивно, вона не просила підняти нас ноги, так що підлога під та перед нами залишається не помитою. Потім вона дістає з кишені балончик якогось спрею. Вона спрямовує його у стелю і з нього виривається мутний повітряний струмінь. У повітрі відразу з’являється смак штучної свіжості, з пахощами дикої м’яти.