Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Бітте! — бармен ставить переді мною на стіл четверту склянку.
Критичним поглядом дивиться на підлогу, на калюжу біля моїх ніг.
— Соррі! — перепрошую я.
І п’ю. Повільно, кінчиком язика розтираю смак віскі по піднебінню, а потім по всьому роті.
Я замерз і завітав до цього бару. Якби не раптовий холод, то йшов би далі. Але зараз, на четвертій склянці віскі, до мене повертається тепло. Моє тіло здається мені занадто важким, і хоч я сиджу на зручному стільці з підлокітниками, час від часу дивне запаморочення підштовхує мене то в один, то в інший бік. I мені здається, що я от-от впаду, що рівновага назавжди залишить мене.
Переді мною на стіл опускається чергова склянка віскі, потім — ще одна.
Грюкають двері у бар. Я ліниво оглядаюсь і бачу поліцейських, які наближаються до мене. Їх двоє. Вони присідають з обох боків біля мене. За мій стіл. Без усякого там ентузіазму оцінюють кількість порожніх склянок. Підбігає бармен і щось їм пояснює.
«Ось воно що! — розумію я, спостерігаючи за його обличчям. — То ти мене з самого початку вирішив здати ментам! Тому й склянок не прибирав, щоб відрекомендувати мене як п’яничку».
— Пасс? Ідентітет? — дивиться мені прямісінько у вічі один з поліцейських.
Я ледве дістаю з мокрої кишені піджака все, що там є: мокрі швейцарські банкноти, дрібні гроші, кредитку та пластикову картку-ключ від нашого готелю.
На картці під назвою готелю півкругом розташовано п’ять золотистих зірок. Поліцейські відразу звертають на них увагу, і, як мені здалося, їхні обличчя втрачають первісну сувору міну.
— Інгліш? Амерікен? — запитує один з поліцейських.
— Юкрейн, Київ.
— Русіш?
— Русіш, русіш, — зітхаю я втомлено.
Один із поліцейських дістає із шкіряної кишеньки на поясі рацію і щось туди белькоче.
Мені стає дуже нудно. Я відсовую порожні склянки на край круглої стільниці. Ховаю обличчя в долоні та схиляю голову донизу, на стіл.
— Пробачте, будь ласка. — У мій невиразний важкий сон намагається прорватися дзвінким дзвіночком жіночий голос.
Перед столом, за яким я досі сидів у компанії двох поліцейських, що охороняли мій сон, стоїть дівчина років двадцяти п’яти. Зачіска — білий їжачок. У вухах сережки, на тонких пальцях кілька перснів. Джинсовий костюм та гостроносі шкіряні напівчобітки.
— Мене звати Міла, я перекладач.
— Ну перекладайте! — сонним голосом бурмочу я.
— Поки ви спали, вони все перевірили. — Вона киває на поліцейських. — Ви просто забагато випили...
— А що, тут багато не п’ють? — дивуюся я.
— Та не в тому річ. — Міла присідає навпроти. — Ви ламаною англійською розповіли барменові, що вбили своїх дітей... Ще хтось зателефонував у поліцію й повідомив, що підозрілий чоловік в одязі зайшов в озеро. Бармен тому і викликав поліцію.
— Я не вбивав своїх дітей. — З моїх очей раптом течуть сльози. — Я ніколи й нікого не вбивав у своєму житті!..
Хотілося плакати, голосно, не звертаючи ні на кого уваги.
— Вони все знають. Поки ви тут спали, вони все перевірили. Вас розшукують, ви ж залишили свою дружину у лікарні...
Лікарня? Я втупився у худорляве личко Міли. Намагаючись навести різкість в очах за рисами її обличчя, за золотими сережками.
— Котра година? — запитую я, помітивши, що з моєї руки зник годинник.
— Чверть на п’яту.
— А де я?
— Ви в Резлітайлі.
— Далеко від Цюріха?
— Двадцять сім кілометрів.
— А як я сюди потрапив?
— Пробачте, не знаю. — Міла дивиться на мене добрим материнським поглядом. — Вони вас відвезуть. Я теж під’їду з вами до лікарні. Не турбуйтесь, платити не потрібно. I за переклад вони мені заплатять. — Вона має на увазі поліцію.
141
Крим. 31 грудня 2015 року.
Деякий час я хочу побути сам. Інцидент на набережній вибив мене з колії, але, як виявилася, не надовго. Майя спустилася до моря, щоб не заважати моїй короткочасній депресії. А до кабінету зазирнув Коля Львович з пляшкою віскі.
— Телефонували з Києва, — повідомив він. — Ваше новорічне привітання українському народові вийшло просто чудовим.
— А ти хоч сам його бачив?
— Передостанній варіант бачив, але зараз трішки змінили фон. Мені все розповіли по телефону. Свєтлов бачив. Йому сподобалося.
«Коли сподобалося Свєтлову, значить, все гаразд», — міркую я.
Я знову дивлюся на Львовича. Хитрющий жук, знає, що з усієї їхньої бісової компанії я більш за все довіряю Свєтлову. Гаразд!
— До речі, з мене пляшка, — весело кажу я, киваючи на віскі. — Ти ж урятував мене від кримінальної частини нашого народу!