Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Майя, розгубившись, зупиняється. Я кидаюся за песиком. Попереду лунає собаче гавкотіння.
На лавці сидять троє по-спортивному одягнених хлопців. Біля ніг одного ліниво розляглася вівчарка, а біля неї стрибає та лементує наш каштановий пудель.
— Слухай, підер, забери своє щеня, інакше я скажу своїй крихітці «Фас!», — виплюнувши недопалок, шипить на мене парубійко в коротенькій шкіряній куртці.
— Це хто тут підер? — обурююсь я і відчуваю, як усередині мене починає кипіти благородна агресія. — От я тебе зараз...
— Діду, спам’ятайся! До Нового року не доживеш! — Парубійко підводиться з лавки й водночас нишпорить правою рукою в кишені куртки. — Похорони зараз не всім по кишені.
Я гарячково промацую кишені свого елегантного плаща. Кишені порожні, як і належить кишеням президента. Адже той живе не зі своєї кишені, а з кишені країни. Я озираюся. І раптом щось блиснуло за моєю спиною, і на голову парубійка з величезною силою гепнула порожня скляна пляшка.
«Невже Майя?» — прослизає в моїй голові.
Аж ні. Парубійко звалюється снопом на лавку і відкриває мені Колю Львовича. Відразу хтось підхоплює мене з обох боків попід руки й тягне геть.
Поки я намагаюся второпати, що діється, поруч зупиняється чорний «BMW». Відчиняються дверцята. Я сідаю і бачу на задньому сидінні Майю.
— А в ресторані «Метрополь» цього би не сталося, — промовляє вона з докором.
— А де песик? — цікавлюся я.
— Утік твій песик, — зітхає Майя.
139
Київ. Кінець березня 1992 року. Неділя.
Під ногами — каша від учорашнього снігу. Небо напрочуд свіже і синє. Сонце також свіже. Але у мене трішки болить голова. Вчора мене годував і поїв Георгій Степанович, колишній комсомольський вожак Жора. Він повернувся з Америки трішки товстішим і лисішим. Та й пахне від нього солодко, наче від жінки. Але голос і завзяття — ті ж самі.
— Ти мені потрібен. Терміново! — сказав він мені по телефону вчора вранці.
I вже о дванадцятій ми зустрілися під портиком Головпочтамту. Потім засіли в грузинському кафе.
— Ну що, отримав диплом? — запитав він.
— Ні, я ж на заочному.
— Нічого, отримаєш! — усміхнувся він, розливаючи коньяк. — Ти мені потрібен для діла!
— Для якого?
— Будеш директором ресторану закритого типу для банкірів і бандитів. Із гарною зарплатнею і харчами. Згода?
— Але ж я... Я ніколи цим не займався...
— От і почнеш! Вигляд у тебе привітний, довіру викликаєш. Досвід отримав у нашому комсомольському буфеті. Ну, а тут щось схоже, тільки веселіше. Даю тобі двісті баксів на місяць! Вирішуй!
— Двісті?! — сума валить мене з ніг. — Згода!
— Чудово! — Жора б’є своєю долонею по моїй підставленій долоні й відразу ж підносить чарку з коньяком. — Давай! Не хвилюйся! Ресторан виведе в люди мене, а я витягну тебе! Зараз у Києві поважному політикові чи банкірові ніде усамітнитися! У нас завжди так — є з ким, але немає де!
Він регоче. З-за барної стійки за нами пильно, але з люб’язною усмішкою, спостерігає типовий вірмен. У білій сорочці з чорною краваткою-метеликом. Мабуть, він думає, що ми просто напиваємося. Йому не зрозуміти, що мені щойно запропонували зарплатню у двісті баксів. Адже він сам навряд чи на недоливах вина-горілки стільки накраде!
Випили ми з Георгієм Степановичем дві пляшки коньяку, і коли б не пляшка «Советского шампанского», усе було б добре. Але шампанське погано лягає на коньяк. От голова і гуде, хоч я це приховую. Я обіцяв поїхати з мамою до Дмитра і вже майже зібрався. Вже одягнув свою дуту куртку та на годинник поглянув п’ять разів. Вже за чверть дванадцята. Зараз мати повернеться з гастроному, куди вона пішла за лікарською ковбасою, і ми поїдемо. Останнім часом Дмитро тільки лікарську ковбасу і просить. Ніби вона йому допомагає, як ліки! Оце так вигадали назву. «Вчительської» ковбаси чомусь немає. «Інженерної» та «Офіцерської» також. А «Лікарська» — на кожному кроці. Так наче на нас усіх лікарів не вистачає!
140
Цюріх. 28 жовтня 2004 року.
— Віскі! — кричу я до бармена, який стоїть за барною стійкою.
Я кричу до нього вже четвертий раз. Переді мною на столику — три порожні низькорослі склянки. Дивно, що він їх не забирає. Це ж виходить, якщо я вип’ю дванадцять разів за їхньою смішною міркою, то на столикові залишаться стояти дванадцять порожніх склянок?
Я сиджу спиною до скляної стіни, за якою, не поспішаючи, протікає життя швейцарської вулиці. Іноді озираюся та проводжу кого-небудь з перехожих поглядом.