Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
З боку Туреччини до моїх вух долинає дзижчання. Я роблю енергійний розмах руками, щоб якомога вище випірнути та зазирнути за невисокі хвилі. І бачу білий рятувальний катер, що пливе у мій бік.
Ось як? Я набираю повні легені повітря та пірнаю під воду. Вода не хоче мене, намагається виштовхнути. Зануритися глибше мені бракує сили, і я просто пливу під водою невідомо куди. Пливу з розплющеними очима, але нічого, крім сірого напівкаламутного простору, не бачу. Зате очам приємно від дотику з водою. Очам цей холод здається лагідним.
Випірнувши, я опиняюся біля самого борту рятувального катера. Задираю голову, щоб висловити свої почуття, і бачу саме того, хто мені потрібен. Над бортом височіє Коля Львович у темному костюмі, поверх якого надітий оранжевий рятувальний жилет.
— Сергію Павловичу! — гукає він. — У мене тут Зельман, кримський губернатор. У нього таємне повідомлення. Дуже важливе. Може, ступите на борт?
— Зельман?! — Моя роздратованість від перерваного купання минає. До Зельмана, низькорослого кримсько-татарського єврея, я ставлюся добре, хоч і зустрічався з ним усього п’ять разів. — Гаразд! — кажу. — Давай трап!
Білий пластиковий трап спускається у воду. Я піднімаюся на борт. Мене вже чекає Зельман з великим рушником у руках. Поки я намотую рушник навколо стегон, Коля Львович наливає у склянку віскі. Простягає мені.
— А де лід? — запитую я.
— Так ви щойно з холоду!
— Де лід? — перепитую.
Коля Львович стрімголов мчить у каюту. Повертається з пластиковою формою для льоду, яку щойно витяг з холодильника. Я сам виламую з форми фігурний лід, і коли кидаю два шматочки у склянку, помічаю, що вони мають якусь дивну форму. Вони чомусь дуже нагадують мені маленькі людські голови. Я виламую з форми ще один шматочок, роздивляюся. Дійсно! Це бюстик з льоду!
— Хто це? — запитую в Колі Львовича.
— Грушевський. Перший президент України, — відповідає той.
— Першим був Кравчук!
— У новій Україні був Кравчук, а у старій — Грушевський, — пояснює він.
У зелених очах Зельмана з’являється іскра цікавості. Він простягає долоню, а я кладу в неї льодяний мікробюстик Грушевського, який уже почав танути. Зельман підносить його до очей.
— Так от яким він був, — замислено дивується він.
— Та не був він таким! — Я махаю рукою й відпиваю холодного віскі. — То що ти там хотів мені розповісти?
На обличчі Зельмана з’являється неспокій.
— Росія риє під протокою тунель. До Керчі.
— Ти звідки знаєш?
— А вони цього й не приховують. На їхньому березі все обгороджено, повно техніки й охорони. До нас перебіг один із їхніх робітників, з походження українець. Розповів, що бачив плани тунелю. Сказав, що два тунельні комбайни вже розвантажили. До речі, проект тунелю повністю злизаний з проекту тунелю під Ла-Маншем, тим, який між Англією і Францією.
— А нам Росія нічого не повідомляла про це будівництво? — Я переводжу погляд на Колю Львовича.
— Ні! Навпаки!
— Що навпаки?
— Ми вже сьомий рік обговорюємо з Росією проект будівництва моста з двома розвідними секціями для проходу суден. А про тунель не було ніякої мови.
— То ти придумай що-небудь. Бо вилізуть вони на нашій території і скажуть: «Ну от, ми знову разом!»
— Я гадаю, що вже є деякі напрацювання, — припустив Коля Львович.
— Увечері доповіси! До речі, що там з диваном? Знайшли?
Коля Львович відразу никне, закопилює губу й заперечно хитає головою.
— Гаразд, — зітхаю я. — Наливай ще і повертай до берега! Бо Майя почне хвилюватися...
Приємно булькоче віскі. Коля Львович за моїм настирливим бажанням наливає і собі. Зельман п’є пепсі-колу. Недавно він прийняв іслам і на перших початках дотримується всіх заповідей Корану. Хоча в Корані, здається, немає жодного слова про віскі.
136
Київ. 8 березня 1992 року.
У когось сьогодні Міжнародний жіночий день, а в нас з мамою — особливе свято, набагато визначніше. Вчора в мене у паспорті з’явилася нова прописка. Тепер я офіційно прописаний у кімнаті Давида Ісааковича.
Чесно кажучи, задля цього довелося попріти. Виявилося, що небіжчик ще при житті мав написати заяву з проханням, щоб мене в нього прописали. Що він і зробив. Написав моїм почерком.
— Та ти ж старайся! — висіла над моєю головою мати, коли я вже втретє переписував коротеньку заяву в паспортний відділ ЖЕКу. — Він же був стареньким, от і ти пиши немовби тремтячою рукою і не роби літери такими круглими! Ти ж не першокласник!