Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
За вікном ішов дощ, який час від часу переходив у мокрий сніг. Погода була препаскудна. Ніхто не дзвонив. У під’їзді смерділо котячою сечею, і мати скаржилася на сусідську сіамську кішку, звинувачуючи її в тому, що вона вибрала наш килимок під дверима, щоб справляти там свої маленькі природні потреби.
От і сьогодні вранці, коли я вийшов з дому, в ніс ударив цей специфічний котячий запах. Але в мене нежить. Запахи мене не дратують, і я відчуваю їх у глухих тонах.
Під гастрономом йде святкова торгівля квітами. До речі, я по них і вийшов. Треба ж якось мамі віддячити. Не завжди ж її засмучувати своєю нейтральною поведінкою. Та й вона, здається, не проти, щоб я виїхав куди-небудь подалі.
— Скільки коштують ваші тюльпани? — цікавлюся.
— Триста купонів.
— Букет?
— Штучка!
Дівчина, яка продає квіти, теж виявилася «штучкою».
— Зі святом вас! — підлабузнююся я. — Може, знижку дасте?
— А ти прийди під кінець дня, тоді, може, і дам! — відповідає вона грайливо, але її грайливість якась необтесана. Та й вона сама, коли уважніше придивитися, здається мені типовою лімітницею, які сотнями живуть в гуртожитках. Золотий ланцюжок на її шиї, бурштиновий кулончик поверх светра між хвостами квітчастої циганської хустини.
— Гаразд, давай три штуки! — здаюся я.
І відраховую дев’ятсот купоно-карбованців.
Тепер я маю букет, загорнутий у газету «Вечірній Київ», а в кишені досить грошей на баночку ікри й коробку цукерок. Батьків потрібно хоч іноді любити. Особливо, коли з батьків є лише мама і вона справді турбується про свого вічного недоростка!
Мати зворушена. Вона мало не плаче.
А я раптом відчуваю особливе духовне піднесення. Я хочу бути ще кращим, ще турботливішим, ще вдячнішим. I я починаю чистити картоплю. Я знаю, як це робиться. Я тисячі разів бачив, як це робить мама. До речі, чищення картоплі добряче її заспокоює, воно діє на неї, як медитація на йогів.
137
Цюріх. 28 жовтня 2004 року. Ранок.
Хтось ніжно трусить мене за плече. Я відволікаюся від сну, в якому намагаюся спуститись Андріївським узвозом. Розплющую очі.
Наді мною стоїть незнайома жінка у білому халаті, з коротко підстриженим каштановим волоссям. З її нагрудної кишеньки звисає годинник-медалька. На обличчі штучна свіжість. Її карі очі дивляться на мене вимогливо й водночас байдуже.
— Бітте, штейен зі ауф! — щось каже вона.
Я опускаю ноги на підлогу. Відчуваю, що щось не так. Опускаю саме туди і свій сонний погляд. Так і є. На ногах лише шкарпетки. А де ж мої дорогі туфлі?
Я оглядаю кімнату. В носі застряг невидимою скалкою знайомий солодкувато-м’ятний аромат.
— Вас іст лос? — запитує жінка.
А я підводжуся на ноги. Нахиляюся та зазираю під диван. Помічаю кілька мокрих слідів від корабельної швабри. Солодкувато-м’ятний запах більше мене не дивує. Мабуть, перед моїм пробудженням сюди знову приходила китайсько-таїландська прибиральниця.
А от і мої туфлі! Стоять акуратно у куті кімнати праворуч від вікна. Я швидко взуваюся. Тепер я можу слухати цю жінку в білому, нехай я не зрозумію жодного слова з того, що вона скаже.
— Ві хабен фюр зі айне шлехте нахріхт, — промовляє вона повільно, дивлячись мені у вічі так, ніби хоче мене загіпнотизувати.
— Соррі, — відповідаю я. — Кайн дейч! Ду ю спік інгліш?
Вона витримує паузу. Потім, зітхнувши, говорить англійською:
— Мені дуже шкода, але ми не зуміли врятувати ваших дітей...
До мене дуже важко доходять її слова. Може, я неправильно її зрозумів? Я прошу її повторити.
Усі сумніви відпадають, вона знову сказала те саме, що й першого разу.
— Що ви хочете цим сказати? — видушую я слова через стиснуте спазмом горло. Мені важко дихати.
— Ваші діти народились о четвертій ранку. Ми відразу перевели їх у реанімацію. У них були проблеми з диханням та серцем. Ми зробили усе можливе. На жаль, іноді медицина виявляється безсилою.
Я роззираюся. Намагаюся зрозуміти: я стою чи сиджу? Несподіване відчуття відсутності тіла лякає мене. Усе ж таки я сиджу.
Я підводжуся. Тепер я вищий за неї на голову.
— Соррі, ай донт андестенд, — прошу я знову повторити сказане. Мій голос хрипкий і негучний.
Жінка знову каже те саме: про те, що іноді медицина є безсилою, про проблеми з серцем та диханням.
— Хто народився? — перебиваю її я.
— Хлопчик і дівчинка, — відповідає жінка в халаті.