Крига. Частини І–ІІ

— Таких запитань не ставлять.

— А на чому іншому ми гайнуємо години й дні у дорозі? Подорож — це такий час: розказують анекдоти, оповідають один одному історії зі свого життя, — а що ж іще?

— Я вас не питаю, — тихо сказала вона. — А скільки отих Бенедиктів Ґерославських? Щойно я почула нову версію, про якісь плани вирощування крижліза, — то крижлізо вирощують? — Може, пан Фессар казав правду, а ви брехали, я не знаю. Ну, то ким ви насправді є? Графом? Математиком? Шахраєм? Якимось авантюристом? Аґентом Зими? Сином лютовця? Виробником крижліза? Може, ренеґатом-мартинівцем? Тільки, будь ласка, не кажіть, що все одразу! Або, що на одну десяту! — Вона нервово покрутила чарку. — Таких запитань не ставлять, — додала вона пошепки.

Узялося її ліву долоню: вона хотіла було відсмикнути руку, вже напружила м’язи, — але стрималася свідомим зусиллям. Поглянула, збентежена. Зимні пальці, сама шкіра на крихітних кісточках, сині вени під тією шкірою, а як натиснути, то переміщуються під нею усі оті невидимі складники тіла, між кістками й між венами, й відчувається їх виразно, кожен зокрема, й усю їхню машинну композицію; відчувається тоді, чим є людина: вузлуватою матерією.

Чомусь у самому існуванні тіла добачають якусь непристойність — навіть не стільки в його наготі, як у показуванні, що тіло наявне, у визнанні тілесности. Якби воно не боліло, якби від того не вмирали, якби це було можливо, — чи відкривалися б ми перед близькими ще й так: розтинаючи шкіру, роззявляючи наживо ребра, розпинаючи м’язи, розшнуровуючи артерії, виставляючи на світло денне й погляд коханої людини ганебні зморшки й вигини печінки й кишок, нерівності хребців, вульґарну кривизну тазу, щоб урешті сором’язливо відслонити пульсуюче, оголене серце? То була би найвища й найважча форма щирости тіла.

— І якщо я навіть вам розповім, — прошепотіла панна Єлена, стискаючи долоню в кулачок, — що б я вам не розповіла, то…

— Ви мені також не вірите.

— Що б ви мені не розповіли…

— Щирість за щирість.

— Але ж ви самі казали: подорож — це магічний час: ми є тим, що про нас знають.

— Я таке сказав?

— Бо ніхто ніяк не перевірить, що з того правда, а що ні.

— Не перевірить. Але якщо це неправда, якщо це брехня, — то щирість іще більша.

— Що ви таке кажете!

— Панно Єлено. Наша брехня більше про нас виказує, ніж найправдивіша правда. Коли мовиш про себе правду, — правда є тим, що з тобою насправді трапилося: твій відрізок історії світу. Й урешті ж не маєш, і ви не мали над цим жодного контролю, не обирали місця свого народження, не обирали своїх батьків, не мали впливу на те, як вони вас виховували, не обирали свого життя; ситуації, у які ви потрапляли, не були вашим творивом, люди, з якими ви мусили мати справу, не були творіннями вашого розуму, й ви не давали згоди на щастя і нещастя, які припали на вашу долю. Більшість із того, що з нами трапляється, є наслідком випадковости. Натомість. Брехня, навпаки, цілковито є вашим витвором, брехню ви повністю контролюєте, вона народжується з вас, вами годується і тільки про вас оповідає. У чому, отож, ви більше розкриваєтеся: у правді чи брехні? Панно Єлено.