Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
А шампанське з чвертки не вилилось. Тільки біла піна трохи піднялася і зупинилась.
Я підніс пляшечку до рота. Мені ще ніколи не доводилося пити шампанське з таких маленьких пляшечок. Я відпиваю з горлечка. Знову «брют», але цієї ночі мені однаково. Я п’ю шампанське не заради насолоди. Я п’ю його як прелюдію перед початком нового життя. І тому навіть його сухий, кислий присмак і лоскітливі бульбашки, потрапляючи в ніздрі, мене не турбують!
Я п’ю повільно. А моя пам’ять дістає з моїх запасників новорічну картину з минулого століття: я з друзями п’ю шампанське з горлечка в теплому парадному якоїсь хрущовки. Я — тінейджер, що намагається почуватися дорослим. Велика, «доросла» пляшка шампанського.
Зараз ніби світ перевернувся. З ним перевернувся і я. Я великий, взагалі-то не великий, а дорослий. А пляшка шампанського, навпаки, маленька. I мене це влаштовує.
132
Київ. 30 грудня 2015 року.
— Це ваше серце, — пояснює мені лікар, водячи указкою по рентгенівському знімку, закріпленому на світловому моніторі. — А ось це — стимулятор.
Указка спиняється на невеликому прямокутнику, розташованому в лівій частині серця.
— Але це не наш стимулятор...
— Як це розуміти?
— Ми такі не вживлюємо. У нас простенька модель, а тут якась із викрутасами.
Я розглядаю кабінет. Замислююся: чому мене привезли саме сюди? Адже наша лікарня у Феофанії завжди вважалася кращою, а це якась приватна лікарня, яких у Києві декілька десятків.
У Колі Львовича, який сидить бовваном на дивані, задзвонив мобільний. Він підстрибує та виходить, водночас дивиться на моніторчик мобілки, щоб вирахувати, хто телефонує.
— Це не стимулятор, — поспішає пояснити мені лікар, дивлячись на погано зачинені Колею Львовичем двері. — Це не стимулятор...
— А що? — не можу я зрозуміти.
Лікар теж не знає.
— Потрібно знімки томографа показати комп’ютерникам, — шепоче лікар.
Я задумливо погоджуюся.
— Але я такого не казав...
Я знову погоджуюся. Уважно вдивляюсь в обличчя лікаря. Білі халати позбавляють людей індивідуальності. Вони роблять їх схожими на святих. А святі завжди однакові. Цьому «святому» в білому халаті близько сорока років. Худорлявий. Щетина на запалих щоках. Ніс із горбинкою. Мабуть, єврей. Зазвичай, євреї нас і лікують.
— Як вас звати? — запитую.
— Семен Михайлович.
— А прізвище?
— Резоненко.
— Вам можна довіряти?
Він не встигає відповісти. Відкриваються, трохи рипнувши двері, і в кабінет повертається Коля Львович.
Я лише вловлюю погляд-відповідь лікаря. Він кивнув очима.
Цікаво! Якщо йому можна довіряти, але він чомусь боїться Колю Львовича, виходить, що моєму главі адміністрації довіряти не можна...
— Дякую, — кажу я формально-байдужим голосом. Повертаюся до Львовича. — Візьми знімки і підшукай ще кількох професорів для консультації. І взагалі, візьми цю справу на себе. Нехай напишуть, що вони думають!
— Буде зроблено, — неголосно відповідає Коля Львович.
— Це дзвонили з приводу дивана? — запитую насамкінець.
— Ні, про диван ніяких новин!
— І плівок відеостеження теж не знайшли?
Він заперечно хитає головою.
— Як ти гадаєш, скільки в адміністрації має бути злодіїв і зрадників, щоб така крадіжка стала можливою?
Власне, я пожартував. Але обличчям Колі Львовича поповзли думки. Знизу — до підборіддя, з губ — на чоло.
— Не менше п’яти чоловік, — невпевнено каже він.
— Якщо ти мені їх не знайдеш...
— Шукають! — запевняє він мене. А в очах — щось незрозуміле. Незвична для нього холоднокровність.
133
Київ. Лютий 1992 року.
Недавно я пригадав французьку приказку: поїхати — це трішки померти. Пригадалась, коли я думав про Давида Ісааковича. Від нього поїхали дружина та донька й немовби трішки померли. Потім помер він сам. «Поїхав» назавжди.
З одного боку, Давида Ісааковича вже місяць як немає. Він лежить собі в землі-холодильнику на Трухановому острові. З іншого боку, ми з батюшкою ходимо до нього в гості, а вчора я навіть заплатив в ощадкасу за його кімнатку і електрику. Сусіди, схоже, вважають нас його спадкоємцями. Принаймні, ми вже тричі запрошували їх на поминки в його кімнату. Стіл накривали щедро. «Ось коли скінчаться його гроші, тоді не будемо», — сказав мені отець Василій у відповідь на мої сумніви.
Проте скільки добрих слів ми почули про старого за ці три рази від сусідів. Усі його, виявляється, любили. Усім, виявляється, його не вистачає. А востаннє Валентина Петрівна, яку я раніше, здається, й не бачив у квартирі, з хвилюванням у голосі припустила, що тепер до них можуть підселити якогось алкоголіка чи бомжа. І відразу поглянула на мене як на останню надію. Я спочатку нічого не зрозумів, але потім, після чергового скорботного тосту без цокання чарками, над столом зависла така багатозначна пауза, після якої міг або міліціонер у лісі народитись, або відкритися всім нам якась велика таємниця. Відбулося щось подібне до останнього. Дружня комунальна сім’я, перейшовши на шепіт, звернулася до мене з дивною привабливою пропозицією. Виявляється, якщо людина живе в квартирі без прописки більше шести місяців і сусіди можуть це підтвердити, то його зобов’язані в цій квартирі прописати. Розумієте, до чого вони хилили? Вони вирішили, що краще в кімнаті старого житиму я, ніж який-небудь незнайомець. Самі вони не мали права претендувати на квартиру старого у зв’язку з наявністю своїх квадратних метрів. Дітей у старого не було.