Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Панна Єлена чекала, схрестивши руки на грудях, постукуючи підбором об кант меблів.
— А ми ж мали спільно провадити слідство.
— Перепрошую. Мене раптом осяяло.
— Осяяло.
— Осяяло, опітьмило, з’явилася… можливість.
— Ви страждаєте від розладів шлунка? Тітуня має м’ятні краплі, допоможуть.
— Що? Ні, — висмикнулося руку з-під камізельки, застебнулося ґудзики. — Забираймося звідси, не варто спокушати долю.
Замкнулося вікно. Панна позбирала закривавлені й зім’яті аркуші, знову поклала книжки поруч із машинкою. З порога вона ще оглянула купе, сягаючи рукою у волосся за шпонькою.
І завмерла.
— Мамо. У вас хороший зір, пане Бенедикте?
— М-м, сьогодні — орлиний.
— Я, мабуть, її десь тут загубила.
— Покиньте, панно, на цьому килимі ми її ніколи не знайдемо.
Єлена закусила губу. Вона вийняла шпоньку із зачіски ліворуч. Вийшовши в коридор, панна хутко роззирнулася. Порожньо. Вона підібрала спідницю, опустилася на коліна й — тшк, тшк, тштук — повернула назад засувку замка. Допомоглося їй устати. Вона обсмикнула темний матеріал. У проході з’явився проводник. Пропустилося панну вперед. Встромивши шпоньку в волосся, вона озирнулася через плече. — Пане Бенедикте? — Не хвилюйтеся, немає жодних слідів. — Крайчик міг вмочитися… — Ні. — Проводник відступив назад, прочинилося двері. Панна оглянула себе у вузькому дзеркалі в проході наступного вагона. Вона скрупульозно загорнула чорний кучерик за вухо. Послинивши пучку, провела пальчиком по брові. — Пане Бенедикте?
— Так?
— То, врешті-решт, він убив того Пєлку, чи ні?
Зітхнувши, вийнялося інтерферограф, знялося червону замшу. Обернулося до вікна й поглянулося в окуляр цівки на червоне сонце: той сам ланцюжок ідентичних кораликів світла.
— Убив, не вбив, еще всё равно.
Про правду й про те, що правдивіше од правди
— Коньячку?
— Може, однак, спершу підемо щось перекусити.
— Може, однак, ні. Коньячку?
— А з Зєйцовим ви хіба памороки не залили?
— Я такий тверезий, як п’ять операторів Ляпляса. Коньячку?
— Будь ласка.
Налилося по чарці, розводячи на ресторанний манір: пів на пів fine a l’eau і звичайна вода; відтак поставилося пляшку в буфет. Панна Єлена, яка примостилася на краєчку постелі, ледь торкнула чаркою губи. Вона була дуже напружена: лікті притиснуті до тіла, ледь нахилена вперед. — Але голову тримала прямо. Панна Єлена спробувала коньяк і зморщила носик.
Знятий піджак повісилося на спинку крісла. Кишеню було напхано закривавленим папером. Смикнулося лев’ячий хвіст віконної ручки й кинулося аркуші на вітер. Вони випурхнули на тлі призахідного сонця, наче зграя сполоханих птахів. Замкнулося вікно, ритмічний галас потяга перестав тиснути на вуха. Панна Муклянович тим часом вільною рукою притискала до покривала інші аркуші: оті, списані пілсудчиківським кодом. Позбиралося їх квапливо, останню вихоплюючи панні з рук.
— А все-таки, — замурмотіла вона, — а все-таки… ви якось перемінилися.
Сховалося нотатки до шухляди.
— Опухаю?
— Що?
Підійшлося до дзеркала. На побитих щоках не зауважилося синців, щонайбільше легке садно під оком. Натомість ніс значно опух, так само, як верхня губа, розтята в двох місцях: її трохи прикривали вусики. Завтра буде гірше.
— Я приглядалася до вас із Зєйцовим. Спершу я гадала, що це зарозумілість…
— Зарозумілість? — здивувалося, скоса поглядаючи в дзеркало.
— Вам ніхто не казав, що ви іноді поводитеся зарозуміло?
— Я не зарозумілий!
— Не впевнена, — вона знизала плечима. — Я кажу вам, що люди бачать.
Торкнулося губи. Боляче.
— Я розумію, що такий собі Прівєженський може мати певне упередження й у кожному, хто народився поляком, добачати, буцім він задирає носа…
— А це дивно, — вона пересунулася на середину постелі, щоб зазирнути в дзеркало. — Ваше відображення…
Відвернулося.
— Може, однак, пересядете в крісло, не личить панні на постелі в чоловіка…
— Ви замкнули двері?
— Тим більше.
— Bien. Ніхто не бачить, ніхто не чує.
— Якщо шановна тітуня не сидить там, приклавши вухо до стіни.
— Тітуня не сидить. Зрештою, під час руху потяга годі щось підслухати.